Володимир Винниченко - Відродження Нації

… „Перед вільною російською демократією стоїть велике завдання направити лихо, зроблене Росії цими помилками та злочинами. Вона може зробити можливим те, що було неможливим при старім режимі: загасити полум'я розбрату, яке піднеслося з найглибших глибин нашої держави. У вільній демократичній Росії можна створити форми життя, які дадуть можливість повного, широкого й вільного розвитку українського народу при збереженню державної єдности Росії. І ми бачимо, що свідомість такої можности пройшла й в українське громадянство, - вся демонстрація 12 марта дає нам яскравий зразок цього в промовах та покликах, які тут виголошено”.

Так писала ліберально-буржуазна ґазета. Я навмисно виписав найвиразніше місце з неї. Так писала тоді майже вся хоч трошки поступова руська преса.

Отже, значить, рація обороняти українство ніби була? І ніби деяке знайомство з питанням було? Ніби навіть якісь погляди й переконання висловлювались. Отже лишалось ніби тільки здійснити їх?

Але в тому й була орґанична, давня хиба російської інтеліґенції, що вона не вміла діяти, що її переконання разураз стояли одірвано від життя. Царизм витворив у російської інтеліґенції здатність балакати, діяти розумово, але не претворяти в акцію, в реальність своїх балачок. Дізгармоничність російської інтеліґенції силою історично-політичних обставин ставала в неї другою природою її.

Ця природа виявилась і тут. Інтелектуальні, розумові виводи були цілком ясні й виразні: українці - нація окрема, окривджена, треба кривду виправити, цього вимагає справедливість і інтереси самої нової Росії.

А почуття говорили по старій звичці инче: українці - то все одно, що руські; Україна - багатий край; приємно й гордо почувати великість єдиного руського народу, - признання прав українцям зменьчує силу руського народу.

Природа російського демократа не могла прийти до гармонії цих протилежних сил у собі. А через те поборювала дужча сила, сила застарілого, давнього чуття. Через те, хоча розумово, в пресі, в балачках руська демократія признавала кривду українству, - в акції, в переведенню цих балачок у життя була інертна, пасивна. І через те Тимчасовий Уряд, натуральний відбиток руської інтеліґенції, в балачках з численними українськими депутаціями „прінціпіально” охоче згожувався з ними, а в дійсности був пасивний, інертний і ніякої активности до реалізації цих прінціпів не виявляв.

Руська ж демократія ані трішки не сердилась на свій уряд за цю млявість. Вона цілком погожувалась з ним, бо це відповідало її власному відношенню до українства. А щоб знайти знов таки інтелєктуальне, розумове пояснення цій дізгармоничности й заспокоїти себе, а також, коли можна, й других, приводились ріжні міркування. Наприклад.

Вибух національних течій може ослабити революцію, розбити єдиний фронт, спричинитись до реакції. Розмежування по національностям може зламати військовий фронт, який вважалось тоді за честь революції тримати міцно. Український „шовінізм” міг внести небажану боротьбу. Крім того, стотисячні маніфестації все ж таки не зовсім переконували. Хто його зна, а, може, це так собі, а в дійсности українство то є собі купка інтеліґентів, яка ґвалтує, робить шум і лякає спокійну совість чесного руського демократа. Бо де ж би взялись ті сили в українства, коли його так ретельно нищено й душено?

Отже давати так зразу все, чого домагається та купка, було, на думку не тільки буржуазної, але й соціалістичної руської демократії, ”в інтересах революції” не тільки не бажано, але й небезпечно.

На цій підставі, наприклад, російська соціальдемократія (меньшевистська частина) ніяким способом не могла згодитись на ту автономію України, якої хотіли українці, а тільки на національно-культурну автономію. Се-б-то, перекладаючи на просту мову, вони згожувались тільки на українську школу. (Та й то, коли приходило до конкретізації, то не всієї школи, а тільки по селах, школи нижчої.) Таку автономію навіть поміраючий царизм уже мав деякій нахил дати. І, можливо, й дав би, навіть у більших розмірах, ніж давали ”революційні” соціаль-демократи.

А що більше ці арґументи давали заспокоєння руській демократії, що краще примиряли її внутрішню суперечність, що показніше виставляли ніби - об'єктивність її, то з тим більшим запалом, переконанням і навіть щиростю вони нею виставлялись.

І одною рукою руський демократ писав свої ліберальні статті, а другою: „Не було, немає та й навряд чи може бути”.