Роже Ґароді - Основоположні міфи ізраїльської політики

Вони боролися проти нацизму із зброєю в руках, як це робили жиди-добровольці інтернаціональних бригад в Іспанії: більше 30 % американців із бригади Авраама Лінкольна були жиди, яких тоді хулила сіоністська преса через те що вони боролися в Іспанії, замість того, щоб їхати в Палестину.

Джерело: "Джуїш лайф", квітень 1938 р, с. 11.

У польській бригаді Домбровського з 5000 польських громадян 2250 були жиди.

Ці героїчні жиди боролися на всіх фронтах світу, разом з усіма антифашистськими силами, а сіоністські керівники в статті їхнього представника в Лондоні, озаглавленої " Чи повинні жиди брати участь в антифашистських рухах?", відповідали "ні" і вказували єдину мету — "облаштування землі Ізраїльської".

Наум Гольдман, президент Всесвітньої сіоністської організації, а пізніше Всесвітнього жидівського конгресу, розповідає в "Автобіографії" про свою драматичну зустріч в 1935 році із чеським міністром закордонних справ Едуардом Бенешом, який дорікав сіоністів тим, що вони своєю "Хааварою" порушують бойкот Гітлера і що Всесвітня сіоністська організація відмовляється організовувати опір нацизму.

"За моє життя мені доводилося брати участь у багатьох неприємних бесідах, але ніколи я не почував себе таким нещасним і присоромленим, як протягом цих двох годин. Я усіма фібрами відчував, що Бенеш був прав".

Джерело: Н. Гольдман. Автобіографія, с. 157–158, 260.

"Спираючись на свою опозицію Англії, сіоністські керівники вступили в 1922 році в контакт із Муссоліні. Він прийняв їх після походу на Рим у жовтні 1922 року, 20 грудня 1922 року".

Джерело: Р. Боною. Емісар: життя Енцо Серені, с. 45.

Вейцман був прийнятий Муссоліні 3 січня 1923 року і ще раз 17 вересня 1926 року. Наум Гольдман, президент Всесвітньої сіоністської організації, зустрівся 26 жовтня 1926 року з Муссоліні, який сказав йому: "Я допоможу вам створити цю жидівську державу"(Н. Гольдман. Автобіографія, с. 170).

Це співробітництво являло собою саботаж міжнародної антифашистської боротьби. Воно підпорядковувало всю сіоністську політику єдиній меті — створенню Жидівської держави в Палестині. Воно тривало під час війни, навіть коли переслідування гітлерівцями європейських жидів були самими жорстокими.

У момент депортації жидів з Угорщини віце-президент сіоністської організації Рудольф Кастнер вів переговори з Ейхманом на такій основі: якщо Ейхман дозволить від'їзд у Палестину 1684 жидам, "корисних" для створення майбутньої держави Ізраїль (капіталістів, техніків, військових і т. п.), Кастнер обіцяв Ейхману переконати 460000 угорських жидів у тім, що мова йде не про депортацію в Освенцім, а про звичайне переселення.

Суддя Галеві нагадав на процесі Ейхмана про втручання Кастнера з метою порятунку одного з його нацистських партнерів: штандартенфюрера Курта Бехера, котрому свідчення Кастнера на Нюрнберзькому процесі дозволили уникнути кари.

Суддя був категоричний: "У свідченні Кастнера не було ні правди, ні сумлінності. Кастнер зробив відоме клятвопорушення, коли він, свідчачи перед цим судом, заперечував, що виступав на захист Бехера. Більше того, він приховав такий важливий факт: його демарш на підтримку Бехера був зроблений від імені Жидівського агентства та Всесвітнього жидівського конгресу… Зрозуміло, що Кастнер давав рекомендації не особисто від себе, а від імені Жидівського агентства та Всесвітнього жидівського конгресу… тому Бехер був відпущений союзниками".

Після суду ізраїльська громадська думка була шокована. Д-р Моше Керєн писав 14 липня 1955 року в газеті " Га-Арець ": "Кастнера варто було звинуватити в співробітництві з нацистами".Але вечірня газета " Єдіот Ахронот " (23 червня 1955 року) пояснювала, чому це не було зроблено: "Якщо віддати Кастнера під суд, то весь уряд ризикує бути повністю дискредитованим в очах нації у результаті того, що може відкритися на цьому процесі".

Могло відкритися, що Кастнер діяв не сам по собі, а за згодою з іншими сіоністськими керівниками, які на момент процесу сиділи в уряді. Єдиним способом уникнути того, що Кастнер заговорить і вибухне скандал, було зникнення Кастнера. І він, справді, раптово вмер, а ізраїльський уряд звернувся до Верховного суду із клопотанням про його реабілітацію, яке було задоволено.

Ця політика співробітництва досягла своєї кульмінаційної точки в 1941 році, коли найбільш екстремістська група сіоністів "Лехі" ("Борці за звільнення Ізраїлю"), яку очолював Абрахам Штерн, а після його смерті — тріумвіри, одним із яких був Іцхак Шамір, зробила "непрощенний з погляду моралі злочин: виступила за союз із Гітлером, з нацистською Німеччиною проти Великобританії".