Олександр Гогун - Як «народні месники» мстили народові - Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни.

Проте доля розпорядилася так, що Пасевичиха якось вижила і прожила ще років зо 20. Розповідала, хто все це зробив. Так само розправилися вони з сім'єю Яновицької Марії, у якої тільки молод-ший син залишився, і з сім'єю Паламарчуків… Загалом дітей у сім'ї було семеро. Сини Іван (він пішов у шуцмани), Андрій, Георгій і доньки Надя, Клава, Юля, Віра.

Усіх Паламарчуків, крім Івана й Георгія, яких партизани не застали вдома, поставили на коліна й розстріляли. З Надією розправилися особливо жорстоко, її зґвалтували, викручували руки, катували. Клаву теж, перш ніж вбити, зґвалтували…

Водночас скоювалися й звичайні грабежі. Не даси чогось партизанам — життя віддаси. У старого Лазаря (жив такий у містечку), сім'я була велика, — штани забирали. А він: „Не дам, це мені на смерть!" Вистрілив один зі злодіїв: „Ось тобі, діду, смерть". Я для себе перешила пальто покійної матері. Прийшли. „Віддай!" — кажуть. Прошу: „Воно ж одне в мене, остання одежина!" Проте марно було вмовляти. Коли таке почалося, ми змушені були ховатися від петрівців більше, ніж від фашистів. Спершу в погребі пересиджували їхні напади, а потім на пасіці, у кутку, де були зарості і кропива непролазна, батько викопав для мене схованку. Надто за мене боявся, та схованка і його врятувала.

1943-му прийшли в Стару Рафалівку бандерівці. Багато. Якийсь підрозділ УПА. Псевдо провідника було „Вірний". Ми стривожилися, бо ніхто не знав, чого від них чекати. Проте нікого, бачимо, не чіпають. Навіть у дім не заходять […]

Потім залишили зі своїх шістнадцятьох осіб Гарнізон та й пішли кудись […]

Якось рано-вранці розпалюю пічку, чую, ніби вистріл десь. Потім крик батьків: „Утікайте, ховайтесь на пасіці!"

А стріляють уже звідусіль. І горить уже. Ми сховалися, а Галя (сусідська донька — О.Г.) — ні. І дядька мого немає, він ще раніше пішов до хліва пасти худобу. Батько каже мені: „Визирни, може, десь тут". Я вилізла. Бачу, Галя біжить. Кошик поперед себе з кошенятами несе. Я їй: „Сюди!" А вона махає руками: „Зачекай, зараз!" Очманіла від страху. Понесла кошенят до хліву. А через деякий час звідти донісся такий жахливий крик, що не передати.

Коли все вже заспокоїлось, дізнались: це петрівці оточили Стару Рафалівку і почали „бій з бандерівцями". Бандерівців убили кілька чоловік, а містечко наше, вважай, повністю винищили. І ні в чому не винних людей вбили, не скажу навіть скільки. Галю живцем у вогонь кинули. Обгорілий труп дядька ми знайшли поблизу хліва. А на дворі й біля дому, — теж згорілих, — ще шість трупів тих, хто шукав собі, де міг, порятунку. У нашому господарстві вцілів тільки погреб. В ньому знайшли Олега (сусідську дитину — О.Ґ.). Був у новеньких, бабусею пошитих черевичках і з розпореним багнетом животиком. Мати його ховалася в іншому місці. Врятувалась. Сказали їй про сина. Прибігла, забрала. Як зараз бачу, несе в обіймах Олега, а кишки в нього з живота випали, волочаться по дорозі, плутаються у матері під ногами. Вона ж і не помічає нічого, розум від горя втратила.

Такого Стара Рафалівка за все своє існування, мабуть, не знала. А червоні зігнали всіх, хто вцілів і на очі потрапив, розгрібати насипану бандерівцями могилу (пам'ятник загиблим за незалежність — О. Ґ.}. Не дозволили навіть лопати взяти. Повинні були голіруч, хай кров з-під нігтів, розгрібати, хоч зубами гризти і жменями розносити, аж доки рівним те місце не стало. Потім усіх, хто розгрібав, розстріляли… Ось така правда про Стару Рафалівку.

Залишилось від містечка село в декілька хат […] 29.

Петрівці знали, в якій хаті чим можна поживитися, як і те, що основні сили УПА під командуванням «Вірного» тоді її залишили, тому можна було показати свій „героїзм". Такими вони мені запам'ятались, ті петрівці: на конях, п'яні, завжди готові нещадно вбивати «ворогів і зрадників народу» і грабувати «в ім'я перемоги над фашизмом»"

Можна було б подумати, що журналіст Боярчук якось перебрехав розповідь пані Сидорчук або вона сама розповіла небувальщину. Проте факт знищення села Стара Рафалівка підтверджується іншим незалежним джерелом — донесенням політичного референта Військового округу УПА "Заграва" за жовтень 1943 року:

"Большевики… Напали на Стару Рафалівку, яку спалили. Вбили 60 осіб, з них 8-х з районного активу. Вбито політичного референта Тетерю (Бугая). Погрожували смертною карою за підтримку УПА" 30.

Оцінимо "точність" партизанського терору — спалено село, вбито 60 осіб. Серед вбитих тільки 8 (13,3 %) — члени ОУН (а притулок і господарство втрати-ли сотні людей!). Напевно, і в інших випадках знищені "поліцаї" та "націоналісти", зазначені в партизанських звітах, часто жодного стосунку до колабораціонізму чи національного Супротиву не мали. У кінці 1943-го — першій половині 1944 року Совєти знову захопили територію Західної України. Неорганізований партизанський терор змінився відносно впорядкованими репресіями РККА-СА, НКВД-МВД і НКҐБ-МҐБ.