Олександр Гогун - Як «народні месники» мстили народові - Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни.

Приміром, очолював ЦШПР Перший секретар ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймон Пономаренко, а Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов був куратором діяльності УШПР. Керівництво відіграло не останню ролю в перетворенні "народних месників" на пострах для українських сіл.

На середину-кінець 1942 року в лісах північно-східної України й прикордонної Брянщини поступово активізуються загони Ковпака й Сабурова, які налічували по 1000–1600 осіб, на Волині — загони Федорова й полковника Бринського, в житомирських лісах — Якова Мельника.

У плані дій партизанських загонів на зимовий період 1942–1943 рр., підписаному керівником УШПР майором ГБ Тимофієм Строкачем 22 листопада 1942 року, зазначалося:

"Станом на 15 листопада 1942 рік на обліку перебуває 55 партизанськихзагонів, які діють на території України, загальною чисельністю 6350 осіб, з них постійний радіозв'язок з Українським штабом партизанського руху мають 38 партизанських загонів загальною кількістю 5027 осіб" 3.

У цій оцінці слід брати до уваги дві похибки. По-перше, в документі не враховуються учасники загонів, які не мали жодного зв'язку з Центром. Тому такі загони ми не розглядатимемо в статті, позаяк подібних партизанів важко назвати "червоними". Також не зовсім зрозуміло, чи можна їх узагалі називати партизанами. Друга похибка полягає у тому, що під час переписки з Центром командири партизанських загонів свідомо завищували кількість своїх підлеглих. При цьому вони керувалися міркуваннями банального окозамилювання: "…за третій квартал цього року наш загін зріс на 16,4 %, отже, завдання партії та уряду перевиконано на 12 %…" . Крім того, перебільшення власної чисельності пояснюється намаганням отримати від Центру якомога більше боєприпасів (Москва рекомендувала добувати їх у ворога).

Перед Другою світовою війною населення України становило майже 30 мільйонів осіб. Червоні партизани на кінець 1942 року налічували 6350 осіб, що дорівнює приблизно 0,02 % від населення України. Згодом чисельність партизанів України за допомогою Центру зросла до 30 тис. осіб (0,1 % від довоєнної кількості населення республіки). Як бачимо, цифри аж ніяк не свідчать про "всенародну боротьбу з окупантами" й масову підтримку населенням совєтських партизанів.

Цифри, наведені на основі партизанських звітів генерал-полковником Г. Кривошеєвим, свідчать про те, що партизанський рух у СССР мав значні регіональні відмінності:

"Ось, приміром, повідомлення з Орловської області. На 1 липня 1942 року на території Орловщини проти окупантів боролися 9 693 особи. На 15 квітня 1943 року ця кількість зросла до 14 142 осіб" 4.

Тобто на всій території України до кінця 1942 року партизанів було в півтора рази менше, ніж влітку 1942 року в одній Орловській області РСФСР. До 1943 року це співвідношення не дуже змінилося:

"На 1 квітня 1943 року ЦК КП(б)У і УШПР підтримує постійний радіозв'язок з 74-ма загонами, які налічували понад 15 000 бійців" 5 .

Більшість червоних партизанів, підпорядкованих УШПР, дислокувалася на той час на північному сході України, а також у РСФСР й Білорусі, в лісах Житомирської області.

У західних областях України, які до 1939–1940 рр. належали Польщі й Румунії, населення відверто ненавиділо червоних партизанів.

"Диверсант за покликанням" Ілля Старинов у шифротелеграмі, надісланій заступникові начальника УШПР Тимофієві Строкачу 17.03.1944, повідомляв:

"У звільнених районах Терніпольської області населення ховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів, які поки що пішли в підпілля, ліси, на територію, яку займають німці […]

У четвертій війні воюю, проте ніколи не натрапляв на таке вороже середовище, як у звільнених районах Тернопільської області" 6.

Ворожість частково можна пояснити поведінкою самих партизанів на території України. Вивчення документів спростовує другий совєтський міф — про те, що партизани забезпечували себе харчами за рахунок відібраної в німців провізії, яку останні реквізували в селян.

Лаврентій Берія 23 січня 1943 року надіслав главі ЦШПР Пантелеймонові Пономаренку такий документ:

"НКВД СССР повідомляє отримане від свого працівника, який перебуває в тилу противника в районі м. Рівне, таке донесення:

„Особовий склад 12-го батальйону Сабурова гуляє, пиячить, тероризує та грабує про-совєтськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. На мої претенсії комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антисовєтську роботу, проте діють нерішуче, намагаються прикривати осіб, які займаються бандитизмом (супер! — О. Г.). Роблю нові спроби домогтися перелому, прошу діяти через Сабурова. Буде краще, якщо батальйон перебазується до лісу між Ковелем і Рівним".