Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Болгарії — 4,

Австрії — 1,

прийняло румунське підданство — 16,

залишилися в Румунії на правах емігрантів — 141.

1. Адміністративно-канцелярська робота (25):

а) урядовці приватних підприємств — 19,

б) урядовці хліборобських підприємств — 5,

в) кооператори;

2. Працюють за вищим фахом (6):

а) інженери — 1,

б) керівники маєтків — 2,

в) хіміки — 1,

г) художники — 1,

ґ) моряки — 1;

3. Власники підприємств (5):

а) фермери — 1,

б) комерсанти — 4;

4. Представники вільних професій (8):

а) співаки — 2,

б) професори музики — 1,

в) музиканти — З,

г) художники — 1,

ґ) фотографи — 1;

5. Фахові працівники (37):

а) будівельники — 1,

б) теслі — 8,

в) механіки — 4,

г) ткачі — 10,

ґ) слюсарі — 1,

д) шофери — 7,

є) муляри — 1,

ж) пічники — 2,

з) пасічники — 1,

і) наїзники на іподромі — 1,

к) рибалки — 1;

6. Робітники (22):

а) на вугільних копальнях — 2,

б) у тунелях — 2,

в) на лісорозробках — 8,

г) на нафтових промислах — З,

ґ) на паперовій фабриці — 2,

д) на будівництві — 2,

є) на чавунних заводах — 3;

7. Залізничники — 1;

8. Робітники без фаху — 10.

а) всі офіцери навчились румунської мови,

б) 20 % можуть бути перекладачами з румунської мови,

в) німецьку мову знають 27 старшин,

г) французькою володіють 8 старшин.

понад 60 років — 2,

понад 50 років — 2,

понад 40 років — 21,

понад 30 років — 116.

одружених — 63,

неодружених — 51,

мають дітей — 28.

Спільні моральні якості та політичні погляди старшинського корпусу Армії УНР остаточно оформилися лише наприкінці 1919 р., після відходу всіх слабодухих та симпатиків білогвардійської ідеї, а також у зв’язку з початком Першого Зимового походу. До того часу старшинство української армії ще не становило собою єдиної спільноти і досить чітко ділилося на кілька категорій, межі яких остаточно стерлися лише у 1920 р:

а) ідейні старшини, переважно молодь — нечисленна категорія,

б) молоді старшини, покликані до українських частин за мобілізацією, які часто тікали з армії при перших невдачах, — найбільша частка старшинського корпусу;

в) кадрові старшини-українці, що закінчили кадетські корпуси чи військові училища російської армії ще у мирний час, тому здебільшого не володіли українською мовою та тривалий час тяжіли до білогвардійців;

г) старшини інших національностей, які на нетривалий період прилучалися до української армії і лише окремі з них залишилася у ній до кінця.

Мало хто з українських авторів спромігся намалювати чіткий портрет українського старшинського корпусу 1917–1923 рр. Військові мемуаристи, незалежно від національності чи рангу, сідаючи за написання спогадів ставили собі за мету самовихваляння та самовиправдання. Причому досить часто це робилося за рахунок зневаження пам’яті товаришів по зброї та створення міфу про власні героїзм і жертовність. Завдяки цим факторам тональність, приміром, радянських і американських або російських і німецьких мемуарів дуже подібна. Вийти за рамки цієї тенденції наважувалися тільки поодинокі воєначальники, які, працюючи над спогадами, тверезо оцінювали реалії та власні дії. В українській військовій мемуаристиці теж є такий автор — командувач Армії УНР у 1920–1921 рр. Михайло Володимирович Омелянович-Павленко, який у своїх записах намагався подати якомога більше інформації про своїх колег, підлеглих і події, у яких брав участь, а також об’єктивно оцінити власні прорахунки та помилки.

Отже, військова мемуаристика, за окремими винятками, не може бути шкалою, за якою можна визначити моральні та політичні якості українського старшинства у 1917–1923 рр. Це завдання спромоглися виконати українські письменники та поети — колишні вояки Армії УНР. Саме в Армії УНР має початки не тільки так звана Празька школа новітньої української літератури, а й українська радянська література. Щоправда, серед представників Празької школи лише сотник Євген Маланюк, колишній ад’ютант командувача Дієвої армії УНР Василя Тютюнника, своїми поемами «П’ята симфонія», «Балада про Василя Тютюнника» та кількома нарисами спогадів трохи торкнувся пережитого за часів Визвольної війни в Україні 1917–1921 рр.

Тему долі українського старшини у 1917–1921 рр. всебічно розкрили радянські письменники і поети: колишній сотник Дієвої армії УНР Петро Панч (Панченко) — у збірці повістей «Голубі ешелони», колишній бунчужний 3-го Гайдамацького полку та Житомирської юнацької школи Володимир Сосюра — у документальній повісті «Третя рота» та колишній однорічник 2-го Запорізького полку, а потім — Київської групи Дієвої армії УНР Борис Антоненко-Давидович — у своїх спогадах «На шляхах і роздоріжжях». Більшість повістей та оповідань Андрія Головка, колишнього старшини Дієвої армії УНР (щоправда, він ретельно приховував цей факт своєї біографії) також присвячена подіям в Україні 1917–1921 рр., проте всі вони дуже тенденційні й однобічні. Продовжити цей список можна іменами Олександра Довженка — колись гайдамаки Куреня Чорних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України, Олександра Копиленка — однорічника Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка, Павла Грунського (Остапа Вишні) — колишнього співробітника державної інспектури УНР, а також Павла Тичини, Юрія Смолича та Юрія Яновського, які певний час служили у різних державних установах УНР.