Дмитро Яворницький - Дніпрові пороги

Недаремне місцеві селяни звуть Вільний поріг Гадючим: тут гадюк, найбільше чорних, і в каміннях, і в балках, що підходять до порога, і в самій річці дуже багато. Особливо на лівому, дикому, безлюдному й скелястому березі Дніпра та у високому, густому очереті, що стоїть уздовж берега в воді. Вода тут така хороша, така чиста, прозора, і так вона манить до себе людину купатись, але в тій воді між очеретом так і висовуються з води чорні голівки різного гаддя.

Проти Вільного порога, близько лівого берега Дніпра, зроблено невелику площу, а на тій площі поставлено невисоку пірамідку, до якої колись було прибито чавунну дошку з такими словами:

«Судообходнне канали в днепровских порогах сооружен по повелению государя императора Николая І распоряжением главно-командующего путями сообщения й публичными зданиями генерал-ад’ютанта Клейнмихеля. Работы начати в 1843 году, окончены в 185…»

Вільний, або Гадючий, чи хоч поріг Вовчок — останній з усіх порогів. Пороги на Дніпрі — це велика небезпека для кожного лоцмана, який веде судно або пліт по Дніпру. Старі люди кажуть, що для лоцмана пороги самі по собі не страшні: добрий лоцман знає всі пороги, як свою власну кишеню; він знає і всі лави кожного порога, і всі скелі коло нього, і всі ходи поміж скелями. Лоцманові страшніше те, що сидить у воді кожного порога, тобто чорти: в кожному порозі сидить свій чорт і робить свою роботу.

Так, у Кодацькому порозі чорти топлять людей; до Сурського порога сходяться всі чорти, щоб хезати в ньому, бо то неважний поріг, а хезають вони чорним, як смола, гноєм; у Лоханському порозі сидить найголовніший чорт — Вернивод; там чорти розбивають плоти; у Дзвонецькому порозі перевертають човни; в Ненаситецькому воду бушують, та лоцманам у дуби сцять; до них їздить Вернивод та платить їм за те, що вони воду бушують та такі капості роблять лоцманам; у Вовнизькому порозі чорти нічого не роблять, а тільки гострять вила, що в Пеклі; в порозі Вовчку живе головного чорта жінка з чортицями; вона там у воді Вовчого горла теж і бучу збиває.

От через що страшні пороги в Дніпрі всім лоцманам.

За часи запорожців на правому березі Дніпра, проти Вільного порога, була слобідка Мичурина, показана на «Плане части реки Днепра» 1780 року. Після скасування Січи 5000 дес. землі на тому ж таки правому березі Дніпра, між балками Гадючою та Тарановою з островом. Лантухівським, дано на ранг бригадирові Павлові Болтіну. Болтін на дарованій землі заклав одразу дві слободи — Вільну на Тарановій балці, де потім того був хутір землевласника Тимченка, та Вільнопавлівку, коло балки Вільної, де тепер слобідка Чернявського. Од Болтіна земля швидко перейшла до майора Коховського, який на попелищі слобідки Мичуриної заснував слобідку Виноградівку, між Гадючою та Вільною балками, проти острова Похилого.

Використовуючи турків-полоняників, Коховський розвів тут пречудові сади, через що й слобідка його почала зватись Виноградівка. Од Коховського земля 1800 року перейшла до «дворянина Малороссийской губернии», Полтавського повіту, Петра Степановича Сідельського з островом Лантухівським, теж Дубовим. За межуванням 1806 р. «при сельце Виноградовке показано 4000 дес.» придатної землі й 1000 дес. непридатної. Сусідами Сідельського були меноніти колонії Кронсвайда, дідичі Лукашевич, Бердін та Іваненко.

Як Сідельський помер, землю його поділили між собою дві мужні дочки його: жінка штабс-капітана Олександра Янківська та Чернявська. Тоді Виноградівку перейменовано на Марієнталь, а в народі вона звалась Ляхи або Ляхівка, і в ній було вже тільки 1869 дес. землі.

Року 1822 землевласниця Янківська продала всю свою маєтність жінці катеринославського купця Пчелкіна, а з 1830 року земля з усім майном була в руках сина Пчелкіної, теж купця Пчелкіна. Через два роки після того всю ту землю купив з усім майном штабс-капітан Василь Михайлович Шляхтін за 30.000 крб. асигнаціями.

Сам Шляхтін продав усю землю колезькому реєстраторові Павлові Омеляновичеві та його жінці Юлії Йванівні за 20.000 «серебряних» з 37 душами мужського полу, з жінками й дітьми, з повним устаткуванням, з хлібом, худобою та засівами.

Нарешті Юлія Йванівна Лачінова продала свою слобідку Марієнталь 1856 року німцеві Корнієві Корнійовичеві Генріхсу «с 30 душами крестьян» , не лічучи жінок та дітей, з землею 1869 /2 дес., з худобою та готовим хлібом за 40.000 крб. асигнаціями. Після того слобідку Марієнталь перейменовано в хутір Генріхсталь, який, одначе, в народі звався хутір Лачинівський.