Дмитро Яворницький - Дніпрові пороги

До скасування Запорізької Січи і довго після скасування її по околицях цього села, по балках та вибалках, по чагарниках та по степових річках тут жили козаки-зимовчаки, які « бадалися » господарством, тобто плодили худобу, випасали коней, рибалчили, пасічникували, полювали. В народній пам'яті збереглися прізвища таких козаків: Басараб, Бритий, Визир, Гайдук, Гаркуша, Гладкий, Гречка, Гук, Дунаєць, Дядько, Заруба, Круглий, Кукса, Лисий, Натруса, Нудьга, Орел, Сич, Сотченко, Терновський, Харківець, Чепинога, Чуприна.

Року 1779 « действительному тайному советнику, сенатору и разных орденов кавалеру Петру Семеновичу Свистунову » пожаловано « в рангову дачу » 12 800 дес. землі. Ото з того й виникло село Свистуново-Петровське.

Першим осадчим села, як кажуть старі діди, був запорізький козак Кузьма Басараб. Він був дуже заможний зимовчак, « жив у рубленій хаті » над річищем, яке обмиває Дубовий острів, і мав у себе робітників запорізької сіроми. У нього по берегу річища з верству до гирла Осокорівки тягнулись землянки та загони для рогатизни, коней та челядників. Він тут жив до поділу запорізьких вольностей і після поділу їх. Тільки тоді, як « ревизька сказка » 1782 року записала його « поміщицьким крестьянином », він, узнавши про те, збув усю свою худобу і втік на Кубань; за ним повтікали також і інші козаки, хто теж на Кубань, а хто й за Дунай.

Після Басараба став за осадчика козак Сотченко. Власник землі П. С. Свистунов, який тоді був курським губернатором, насилав у свою « дачу » різних переселенців, дозволяв їм брати землі стільки, скільки хто хотів, і не дуже примушував їх до панщини. До нього потяглись різні бурлаки та втікачі.

Так, у слободі Литовській Охтирського повіту дуже погано жилось кріпакам. Тоді один кріпак Данилей « причвалав до Петровки. Прочувши про те, численні куми того Данилея і собі накивали п'ятами » з Литовської. Те було якраз під праву середу. Поміщикові захотілось пройти по своїй слободі. Дивиться він, щось дуже тихо по вулиці. Він заглянув в одну хату — пусто, в другу — пусто, в третю — пусто, і скрізь пусто; лишились тільки самі «святі», тобто ікони. Так ледве не вся слобода змандрувала в Петровську.

Старий дід Онисько Гаркушапро околиці Свистунова-Петровського казав таке: « На лівому боці Дніпра, де Свистуново, були два городки: то турецькі брили, себто кріпості; вони з виду так, як коняче копито. Там стояло колись турецьке військо, як ще земля була бусурманська. Там, у малому брилі, закопані шаблі та рушниці — три каменя зверху. Гроші, шаблі та рушниці закопали запорожці після того, як звоювали турка та збирались на Польщу ». Ото так казав дід Гаркуша. Люди й давай те шукати. Так дві шаблі найшли, а рушниці й гроші й досі там.

Турецькі брили ще недавно можна було бачити; тепер їх засипало піском. Чотирнадцять років тому (казав це дід року 1872) там найшли панцир та одну шаблю, а після того я сам найшов у піску ядро. Чабани часто й тепер находять там багато мідних стрілок.

В тридцятих роках минулого віку на березі Дніпра, близько села Свистунова-Петровського та каменя Халявина в Кривій заборі, випадково знайшли кістяк чоловіка «з золотим» сосудом «на голові», що бачив один з лоцманів і про те сказав теж лоцманові Якову Сохачеві.

Року 1903, супроти того ж таки села Свистунова-Петровського, місцеві рибалки випадково знайшли в Дніпрі невеликий дзвін, формою на зразок тюльпана, так званого удільно-вічового періоду; на великий жаль, перелили його на сучасну форму й повісили у себе на дзвіниці. Першу церкву в селі Свистуново-Петровському збудовано року 1803, другу — 1895.

Забора Скубова, камінь Чортів Дядько, камінь Коростій, забора Коростьова, забори Дубова, Свиняча, Крячина, Валка Діденкова з лівого боку Дніпра, де жив колись гайдамацький ватажок Діденко з своїми «статцями», тобто гайдамацькою сторожею.

Вовнизький порігу Костянтина Багрянородного Варуфорос — по-роськи, Вульніпрах — по-слов'янськи. Він робить, пояснює історик, велике озеро. Тут роси знову проводять свої човни через невеликі берегові протоки, як робили, переходячи перший та другий пороги, і приходять до шостого. В «Книге большому чертежу» та в «Древней Российской гидрографии» — Волнег, Волний і Волнинський, в академика XVIII в. Лерберга — Вовнизький або Внук-поріг, після Дід-порога — у сучасних селян. Найбільший із інших порогів, опріч Ненаситецького, на тридцять верстов нижче Ненаситця і на три з половиною верстви нижче острова Великого Дубового. Має ширини 50, довжини з правого боку — 270, з лівого — 235 саж., падіння води — 1,14 саж.; падає чотирма лавами — Близнюками, Плоською, Грозою та Помийницею. Має канал з накидного каменю з гладкими стінками 200 саж. завдовжки; фарватер річки вище порога — 8, нижче порога — 7 футів. На «погоду» часто перегукується з Дідом-порогом: ось реве, шумить, гуде, струшує землю Дід-поріг; коли це зразу тиць, і неначе він обірвавсь і немов аж тяжко застогнав. Тоді починає Внук-поріг: реве, шумить, гуде, коли ось і цей зразу тиць, і обірвавсь та аж глухо застогнав. І вп'ять Дід-поріг, а після нього вп'ять Внук-поріг. « То вони так у нас перегукуються на погоду ».