Дмитро Багалiй: Історія Слобідської України

Цими ж ідеями живилася і широка громадсько-політична діяльність Д. І. Багалія, нерозривно зв'язана з науковою; їх взаємовплив і взаємопроникнення.

Д. І. Багалій належав до тієї славної плеяди діячів вітчизняної культури XIX — початку XX ст., натхненних ідеями демократичних реформ, прогресу, народної просвіти, зусиллями яких велетенська імперія, всупереч волі її «пастирів», піднімалась до вищих форм економічного, культурного і політичного життя. Цій меті була підпорядкована активна діяльність історика в громадських культурно-освітніх установах Харкова: історико-філологіч-ному товаристві, товаристві грамотності, громадській бібліотеці, на посадах виборного ректора Харківського університету і міського голови.

Працюючи майже все життя в Харкові, піклуючись про розвиток провінції, Д. І. Багалій в той же час не був фігурою суто місцевого масштабу. На початку XX ст. він став одним з провідних українських істориків, засновником і авторитетним керівником школи дослідників історії Слобідської і Лівобережної України в Харкові. В свою чергу, активна громадська діяльність ученого зробила його помітною фігурою в рядах ліберальної наукової інтелігенції, лідером академічної групи в Державній раді 1906 і 1912–1914 рр., де він був чи не єдиним виборним представником від провінційних російських університетів.

Цікаво було б порівняти наукову і громадську діяльність Д. І. Багалія і його молодшого сучасника, теж учня В. Б. Антоновича, — М. С. Грушев-ського. Звичайно, не місце і не час робити це в короткій передмові, але, на нашу думку, подібний короткий відступ може допомогти читачеві краще зрозуміти особливості світогляду Д. І. Багалія, його місце в українській історіографії, а також шляхи розвитку самої історичної науки на Україні.

М. С. Грушевський, діючи довгий час в своєрідних, відмінних від російських політичних умовах Австро-Угорщини, на грунті культурних і історичних традицій Західної України, представляв зовсім інший напрямок національної історичної науки і громадсько-політичної думки.

Якщо Д. І. Багалій вивчав історію окремих областей-регіонів України, очевидно, поділяючи думку керівників Старої Київської громади про передчасність створення узагальнюючих праць з історії українського народу в межах всієї його етнічної території, то М. С. Грушевський, як відомо, орієнтувався саме на них. В зв'язку з цим стрижнем праць Д. І. Багалія було географічне начало, а М. С. Грушевського — національне. В той час як наукова і громадська діяльність Д. І. Багалія проходила в основному під гаслами аполітичного культурництва, у М. С. Грушевського вона була відверто політизована. Наскільки Д. І. Багалій уникав методологічних пошуків і узагальнень, настільки ж М. С. Грушевський виходив з необхідності утворення історико-філософського підґрунтя для вивчення історичного процесу. Не можна не помітити також, що в той час як Д. І. Багалій вивчав історію України в тісному зв'язку з Росією і закликав до українсько-російського єднання, М. С. Грушевський розглядав минуле і майбутнє українського народу з позицій «відрубності» і дотримувався західноєвропейської орієнтації. На нашу думку, численні розбіжності в діяльності обох дослідників відбивали не тільки їх особисті риси і уподобання, умови наукової і громадської творчості, а й різні етапи формування і розвитку української нації — мовно-культурницький і політичний. Наприкінці 20-х років особисті відносини між Д. І. Багалієм і М. С. Грушевський, які ніколи не були теплими, загострилися ще більше. Але в загальному контексті розвитку власне української історичної науки творча діяльність як Д. І. Багалія, так і М. С. Грушевського, свідчила про поступовий розвиток української історіографії кінця XIX — початку XX ст.

«Історія Слобідської України» — один з кращих творів у науковому доробку Д. І. Багалія, квінтесенція його багаторічних розвідок з історії краю. На сьогодні це єдина цілісна робота з історії Слобожанщини, що охоплює період з моменту його заселення приблизно до початку XX ст. і включає в себе важливі проблеми історичної географії і етнографії краю, його соціально-економічного і політичного розвитку, історію духовної і матеріальної культури, побуту населення, тощо. Водночас це одна з перших в українській історіографії науково-популярних книжок, що відігравала роль підручника позашкільної освіти і самоосвіти для масового читача. Написана простою і зрозумілою українською мовою з деякими діалектними особливостями, характерними для Слобожанщини, насичена фольклорно-етнографічним і ілюстративним матеріалом, «Історія Слобідської України» для багатьох стала також першим посібником з української мови і українознавства в цілому. Цікаво відзначити також, що це перша крупна робота самого Д. І. Багалія, написана українською мовою, якою відтоді починають друкуватися майже всі його наукові твори.