Дмитро Багалiй - Історія Слобідської України

Але все-таки треба сказати, що українська стихія серед харківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів. У початку XIX ст. Харків ще був українским містом, бо його населення у своїй більшості зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у 30-ті роки) справлялося у Харкові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харкові міщане й крестьяне розмовляли чистою українською мовою, мали й український побут й трималися українських звичаїв. Тримався сей побут і на Панасівці, і за Харковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівку і інші колишні слободи. Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народня великоросійська мова, а в центрі і серед панства і інтелігенції взагалі панував руський літературний язик. І у кінці 70-х років XIX ст. Харків був куди більше русіфі-цірований, ніж його повітові города або сусідня Полтава. А все-таки по перепису 1897 р. 25 % харківського населення признала себе українцями (45 092 чол., з них 23 430 мужського, 21 662 жіночого полу), а 58 % признали себе руськими, або великоросіянами. Навіть можно думати, що в дійсності людей українського походження було у Харкові ще більше, бо серед його населення родом з Харківщини було 96 тисяч, а з Полтавщини — 5 тис, Київщини — 4 1/2 тис, Катеринославщини — 2 1/2 тис, з Подолії — 1 1/2 тис, усього з українських губерній 110 тис, і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все-таки здається, що немало з українців просто не признало себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а інші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе руськими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього нижчі стани суспільства — військові, залізнодорожні і домашні служащі, сільськогосподарські торговці. А коли так, то не можна сказати, що навіть тепер Харків по складу свого населення являється чисто «русским» городом.

Українське національне відродження у Харкові у XIX ст. На протязі усього xix ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у сі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли приблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою. Вони почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харкові на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету. До сього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві. Він з самого початку свого існування добре зрозумів, що окрім загальної мети — утворення науки і викладання лекцій — перед ним, яко краєвим центром освіти, поставлена ще одна поважна мета — працювати на користь тієї країни, де він

заснувався, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Про се докладно оповідано у моїй «Історії Харківського університету»294, але се повинні твердо знати усі теперішні університетські діячі і все суспільство, коли воно підіймає питання про відносини університета до України 295. Треба добре пам'ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам'ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів карбованців (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі 100 років свого існування багато зробив для України — про се можна знайти цікаві звістки у виданих під моєю редакцією ювілейних університетських виданнях — для пізнання і землі, і населення України, і можна тільки висловити бажання, щоб тепер, коли для сього нема ніяких перепон, коли для української мови, здається, настала воля — щоб тепер праця університета у сьому напрямкові поширилася, а не зменшилася, а особливо — щоб не було ніякого ворогування проти сього поширення.