Иван Дерейко - Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

В Україні такою відомою людиною став учасник Визвольних Змагань, генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко. Він сформував у Вінниці козацький загін, який з приходом цивільної адміністрації став 109 шуцбатальйоном. За успішні бої з партизанами він і 28 його вояків були нагороджені Відзнаками за хоробрість 2-го класу в бронзі з мечами.

Взагалі, використання авторитетних учасників Визвольних Змагань в якості командирів добровільних формувань було одним із найвдаліших кроків нацистів при створенні українських частин. Це надавало окупаційному режимові таких необхідних йому національних рис, без надання добровольцям будь-яких політичних гарантій. Так, командирами та офіцерами шуцбатальйонів стали багато представників кавалерії армії УНР.

Після вже згаданого Омеляновича-Павленка, командиром 109 батальйону був сотник Микола Фещенко-Чопівський, 102 — майор Іван Шурига, 115 — майор Петро Захвалинський, 118 — полковник Костянтин Смовський, 204 — підполковник Степан Микулин, пізніше — капітан Василь Татарський, 31 СД — сотник Володимир Герасименко, пізніше — полковник Петро Дяченко, багато інших служили на офіцерських посадах в охоронних та фронтових частинах Вермахту. А полковника армії УНР Якова Гальчевського-Войнаровського, організатора української самооборони на Холмщині, планували зробити командувачем УВВ, чому завадила тільки його загибель 22 березня 1943 року.

Відповідь на питання, чому ці люди йшли на співпрацю з нацизмом, на нашу думку, лежить на поверхні. Всім відомий лозунг, яким Вінстон Черчілль пояснив співпрацю з більшовизмом проти нацизму: «Якщо Гітлер вторгнеться в пекло, я укладу союз з дияволом». Для багатьох українських діячів питання стояло так само гостро — вони були готові співпрацювати з будь-яким ворогом Радянського Союзу за принципом «ворог мого ворога — мій друг».

Інше питання, що друг виявився не кращим за ворога. Ілюзій в цьому ніхто не мав. Найкраще становище цих вимушених колаборантів характеризують слова президента Білоруської Народної Ради Захарки: «Немає у нас вибору «або-або». Якщо переможуть німці, то знищать нас всіх, якщо переможуть Ради, то знищать інтелігенцію і асимілюють народ… Третього виходу нема». Проте, якщо Сталін на 1941 рік у повній мірі виявив своє ставлення до українців масовими репресіями і геноцидом, то Гітлер у цій ситуації видавався «меншим злом», і єдиним чинником, який реально міг змінити стан речей у Східній Європі. Так, один сільський поліцай, забираючи молоко у селянки при відступі німецьких військ з Київщини, обґрунтував свої дії тим, що «Хай краще твоє молоко п’є Адольф Адольфович [правильно було б Алоїзович], аніж Сталін» [162] ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 60339. — Арк. 57. . Про третій варіант, коли українці могли б самі «пити своє молоко», тоді явно не йшлося.

Добре ілюструє ставлення українців до служби в німецькій армії і розгляд долі шуцбатальйонів, створених на теренах РКУ. 101, 103, 110, 120, 121 — розформовані через ненадійність; 104, 105, 109, 114 — більша частина вояків перейшла до УПА; 102, 115, 118 в повному складі перейшли на бік французького Руху Опору, 157 і 158 розбіглися при відступі, і тільки 23 СД, 31 СД, 116, 117, 119, 124, 125, 137 відійшли з більшістю особового складу до Німеччини. Решта, в тому числі і єдиний український полк «шума», що почав створюватись на базі 57 батальйону в Білорусі, були розбиті або розсіяні. Ті їх бійці, що вижили, майже однаковою мірою поповнили ряди радянської і німецької армій. І при цьому, 57, 102, 115, 118, 124 батальйони «шума» та 23 і 31 батальйони СД зарекомендували себе надійними бойовими частинами, які успішно справлялись з поставленими завданнями до кінця свого існування, незалежно від того, на чийому боці вони закінчили війну.

Створення місцевого поліційного апарату в РКУ було вимушеним кроком нацистів, обумовленим специфікою існування правоохоронних органів в СРСР. Тут, на відміну від країн Західної і Центральної Європи, нацисти не застали функціонуючої громадської служби правопорядку, яка б працювала незалежно від зміни правлячого режиму. Їм довелось самим створювати таку службу, початково покладаючи на неї виключно допоміжні функції. Проте, з розростанням рухів Опору, роль і чисельність системи української поліції (шуцманшафту) різко зросла. Українські збройні частини і підрозділи з’явились у всіх наявних в РКУ поліційних структурах Райху — «орпо», СД, залізничній та пожежній охороні. На початку 1943 року їх чисельність сягала 80 тисяч шуцманів.