Иван Дерейко - Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Таким чином, ми дійшли до наступних висновків. Нацистський режим не планував широкої військово-політичної співпраці з українцями, і назагал був настроєний категорично проти озброєння підкорених народів. Українські військові формування, створені обома відламами ОУН і представниками уряду УНР були розпущені або переформовані у допоміжні під тиском окупантів. Проте пробуксовування, а згодом крах стратегії бліцкригу і вичерпання мобілізаційних резервів Райху, змусили низове керівництво Вермахту поповнювати свої ряди місцевими, в тому числі українськими вояками і допоміжним персоналом. В результаті, на середину 1942 року «східні» добровольці становили більше 10 % всіх сил німецької армії на Східному фронті. Проте, ця практика здійснювалась у відповідності з принципом «поділяй і владарюй», тобто боєздатні українські частини створювались передусім подалі від України, тоді як окупаційні функції в зоні відповідальності командування Вермахту в РКУ здійснювали тюркські і козацькі формування. Українці в структурах Вермахту в РКУ, задіяні передусім в армійській допоміжній охороні («гіва»), а також у службах забезпечення, не становили собою організованої і спроможної до ведення бойових дій сили. В сумі їх кількість на початок 1943 року становила не більше 20 тисяч чоловік.

Загальна маса українських добровольців німецької армії в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Її основу, а згодом — до третини чисельності могли становити люди настроєні антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності власне окупаційному режиму вони не виявляли, а за умови утисків з боку останніх легко переходили на бік противника. Решта 70 % складалася з людей опортуністично настроєних, або тих, хто потрапив в ряди добровольців під тиском зовнішніх обставин. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеральний бік справи, адже зарплатня солдата були в півтора-два рази вищою за середній заробіток цивільних жителів РКУ. Це спричиняло ненадійність Вермахтівських формувань з українців, існування яких було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.

Така ситуація виникла внаслідок зіткнення двох взаємлвиключних напрямків діяльності нацистів — жорстокої окупаційної політики, яка викликала активний чи пасивний опір навіть найбільш антирадянськи настроєного населення, і вимушеного поповнення мобілізаційних резервів Німеччини резервами окупованих територій. На радикальне політичне вирішення даного внутрішнього конфлікту націонал-соціалістичний Райх був неспроможний через власні вроджені вади — расизм у державній ідеології і одноособове, а не колегіальне вирішення найважливіших питань, здійснюване людиною, здатною лише до тактичного, а не стратегічного політичного маневру.

Наказом Гітлера від 17 липня 1941 року, «для відновлення громадського порядку і суспільного життя на захоплених східних територіях» була створена система цивільних органів влади. Вони складались з райхскомісаріатів і підпорядковувались імперському міністру в справах окупованих східних територій Альфреду Розенбергу. Керівники райхскомісаріатів призначались особисто фюрером і, у випадку суперечок з Розенбергом, мали право апелювати до Гітлера через голову райхсміністра. За відновлення діяльності підприємств, транспорту і пошти були відповідальні вищі імперські власті даних областей у погодженні з керівництвом Вермахту [100] Преступные цели — преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.) — М.: Экономика, 1985, — С. 51–54. . Структура Райхскомісаріату «Україна» (РКУ) була офіційно затверджена декретом Гітлера від 20 серпня 1941 року. В декреті визначались майбутні кордони і адміністративний поділ, були обумовлені сфери діяльності присутніх тут інституцій Райху. Згідно пропозицій Розенберга, майбутній РКУ повинен був охопити територію України та Курської, Саратовської, Воронізької і Тамбовської областей РРФСР, з населенням 59,5 млн. чол. [101] ЦДАВО України. — КМФ-8. — Оп. 1. — Спр. 171. — Арк. 108–121.