Дмитро Білий - Малиновий Клин

У червні 1945 р. англійське командування наказало передати всіх біженців військам НКВС. Цим біженці були приречені на тяжку працю і смерть у північних таборах СРСР, на розстріли у сталінських в'язницях.

Беззбройні козаки, знаючи, що їх чекає на Батьківщині, чинили англійцям шалений опір. Британський солдат, безпосередній свідок тих подій, так описує насильницьке вивезення козаків із їхнього табору у Пігеці 1 червня 1945 р.:

"Как только взвод приблизился к казакам, чтобу начать погрузку, люди сбились в єдиную массу, встав на колени и обхватив руками соседа. Когда стоявших скраю оттащили в сторону, остальные сгрудились еще теснее и, охваченные паникой, начали карабкаться друг через друга, пытаясь уйти подальше от солдат. В результате образовалась груда истерических тел, причем многие оказались в самом низу. Когда, наконец, мы растащили этот завал, выяснилось, что двое — мужчина й женщина — задавлены. Всю эту группу пришлось силой по одному тащить в грузовик".

У цей день, за деякими свідченнями, було задавлено, вбито близько 700 чоловік. Деякі покінчили з собою. Подібне відбувалося і в інших місцях, де були розташовані табори біженців.

Сумною звісткою стала також смерть видатного кубанського бандуриста Михайла Теліги, котрий керував в еміграції у Празі Кубанською капелою бандуристів, та його дружини, видатної української поетеси Олени Теліги, яких німці розстріляли у Бабиному Яру в Києві.

Кривава історія примусила українців Кубані воювати проти фашистів і водночас проти Сталіна. Історикам ще доведеться зробити багато відкриттів, досліджуючи заплутані сторінки у Другій Світовій Війні. Скажімо, історія Кубанської Сотні, бійці якої воювали у складі Української Повстанської Армії і відрізнялись особливою непримиренністю як до фашистів, так і до сталінського режиму...

Минає час. Зникають ідеї й імперії, що так ламали людські долі, але ніколи не повинна зникнути пам'ять, про людей, які стали жертвами величезної трагедії XX сторіччя.

Закінчилася війна, помер Сталін. У 1956 р. на XX з'їзді КПРС новий генсек Хрущов завзято розкритикував "культ особи" свого попередника. Невдовзі його самого позбулися колеги по владі — країна повільно йшла до майбутніх соціальних потрясінь. Але які б реформи не планувало московське керівництво, які б володарі не приходили у Кремль, нічого не було зроблено для того, щоб відновити у своїх правах репресовану культуру українців Кубані. Куди б не закручувався генеральний курс "партії і народу", які б чергові кампанії не прокочувалися по Кубані, які б нові "історичні" програми не розпочинали партійні ідеологи, — всі вони були єдині в одному — українців на Кубані "не было, нет и не будет". А слухняні історики вже науково обґрунтовували колишні сталінські постанови:

"С 1921 г. по указанию Наркомпроса была начата украинизация кубанских школ. В ряде случаев это встретило противодействие, так как в действительности население Кубани не было украинским... Однако, только в более поздний период была доказана несостоятельность украинизации Кубани й прекращено её осуществление".

Всі прояви української національної свідомості на Кубані продовжували наполегливо переслідувати. Викорінення рідної мови починалося зі школи. У деяких школах, наприклад, серед загальних правил поведінки, особливо підкреслювалося: "В школе запрещается говорить на диалектах ".

Мільйони українців Північного Кавказу не мають і досі власних шкіл, газет, видавництв, українського радіомовлення.

Скільки ж було знищено людей, витрачено зусиль і коштів, щоб викоренити яскраву і поетичну, прекрасну мову українців Кубані, їхню історичну пам'ять! Тяжко оцінити той удар, що був завданий національній кубанській культурі, зруйнував безцінний зв'язок поколінь, знищив традиційні духовні та моральні цінності.

Тяжко було й тим, хто намагався зберегти вціліле. Неймовірні перешкоди довелося долати керівникові Кубанського Козацького Хору Віктору Захарченку, щоб внести в репертуар українські пісні, які згодом підкорили аудиторії багатьох країн світу!

Кубанцям, прямим нащадкам могутніх українських козаків-запорожців, заборонялась їхня рідна мова, знищувалась історична пам'ять, духовність — навіть право називатись українцями! Хіба цього вони заслужили, оберігаючи кордони Російської імперії, проливаючи кров в усіх війнах, які вели Росія і Радянський Союз, віддаючи останні сили, щоб нагодувати своєю тяжкою працею країну?!