Дмитро Білий: Малиновий Клин

1) Срок окончательного перевода на русский язык работы начальной и средней школы установлен 1 сентября 1933 г. С февраля во всех школах края прекращено преподавание украинского языка как спецпредмета.

2) ...К 1 марта 1933 г. во всех украинских педагогических техникумах преподавание полностью переведено на русский язык...

В Уманском и Полтавском педтехникумах полностью обновлен преподавательский состав, а в других техникумах частично...

Работа всех краткосрочных курсов переведена полностью на русский язык в декабре 1932 г., тогда же переведена на русский язык работа всех политпросветучреждений..."

Та все ж корінні кубанці-українці не були остаточно знищені. Адже той величезний пласт культури, славна історія Кубані, що продовжувала жити у розповідях і переказах, ті дивовижні пісні і традиції не могли безслідно зникнути, як не може щезнути і душа народу. Нерідко траплялися випадки, коли переселенці з Росії і Білорусії під впливом корінного населення вивчали українську мову і користувалися нею, співали українські пісні, зберігали старовинні звичаї і традиції.

Так і склався сумний парадокс на Кубані — у багатьох районах і досі більшість населення розмовляє українською мовою, зберігає українські традиції, але не має змоги ні вчитися рідною мовою, ні читати українські книжки, часописи і газети, ні навіть офіційно називатися українцями.

Однак зараз після довгих часів принижень і поневірянь українці Кубані, хоч і повільно, але цілеспрямовано повертаються до своїх духовних цінностей, до своєї історичної культурної спадщини. Цьому сприяють, зокрема, багато кубанських письменників та вчених, віддані своїй справі ентузіасти-краєзнавці, Кубанський Козачий Хор, могутній процес відродження козацтва на Кубані, коли забута спадщина, здавалося б, назавжди знищена, повертається до справжніх кубанських козаків.

З покоління в покоління передаються в кубанських станицях українські пісні, мова, традиції. З дня народження дитина всотує всі звичаї, перенесені з України. І хоча на уроках навчання ведеться російською мовою, але на перервах, вдома і діти, і вчителі розмовляють українською. Так, багато було знищено, багато забуто і багато втрачено, але цей процес відродження вже почався, і він невідворотний. "Малиновий клин" — славна і вічна Кубань назавжди залишиться незнищенним козацьким краєм нащадків славної Запорозької Січі.

Колективізація, розкуркулення і голодомор 1929-1933 рр. за своїми "масштабами" — ледь не найбільш жахливі злочини в історії людства. Якщо в історії траплялился випадки, коли завойовники, або колонізатори проводили масовий геноцид населення підкорених земель, то в Україні і Кубані його здійснила влада, яка урочисто проголосила себе "робітничо-селянською".

В ці роки українцям Кубані був нанесений тяжкий удар — найкращі господарі вмерли від голоду на найродючіших землях в країні або були виселені на Північ, найбільш непокірні загинули в нерівній повстанській боротьбі, свідомі носії національної культури — вчителі, письменники, вчені, митці — опинилися в еміграції або загинули від кривавих репресій. Все це було спрямовано на те, щоб зламати в кубанцях дух гордої незалежності, перетворити запорозьких нащадків на слухняних виконавців кремлівських вказівок.

Ще нескінченним шляхом тягнулися на Урал ешелони з приреченими на рабську працю і смерть сотнями тисяч кубанців, а в їхні рідні станиці та хутори прямували нові поселенці.

Документи свідчать, що акція, спрямована на знищення корінних мешканців Кубані і заселення їхніх земель вихідцями з центральних і північних районів Росії, була спланована до дрібниць і розроблялася на всіх рівнях влади. Вже за тиждень до трагічного виселення станиці Полтавської, найбільш волелюбної і освіченої на Північному Кавказі, застнаркома з військових і морських справ М. Тухачевський підписав таємну директиву, згідно з якою до 10 січня 1933 р. серед військових проводився набір "особливо надійних в політичному відношенні" для заселення спустошеної станиці. Особливо підкреслювалося, що "уроженцы Северного Кавказа й Украины вербовке не подлежат".

Ця директива розповсюджувалася й на інші станиці та хутори. Переселенців відправляли на Кубань прямо з військових частин, а їхні родини — окремими ешелонами. Таким чином Сталін одночасно вирішив два питання — відновив необхідну кількість трудівників у колгоспах і змінив неслухняних козаків більш лояльним до радянської влади населенням. Так, Полтавська станиця була заселена працівниками ГПУ на 50%, а Ново-Рождественська — на 100%. Новоприбулих забезпечували конфіскованими у виселених хліборобів будівлями, майном, інвентарем. Ті кубанці, котрі врятувалися від голодної смерті, заслання або розстрілів, виселялися на околиці станиць, а нові переселенці поселялися в центрі. В той час, коли кубанці вмирали від голоду, новоприбулі отримували гарантовані панки. Переселенці, яким обіцяли на Кубані райське життя, з перших днів зіштовхнулися з великими труднощами. Вихідці з російських сіл, вони не могли звикнути до іншого клімату, нових умов ведення господарства, життя у традиційних кубанських мазанках. Місцеві жителі попереджали їх: "Тут так годують, що до весни не зможете працювати, повмираєте, як і ми, зберете врожай, а його, як і в нас, у вас заберуть".