Юрій Сорока - Бій під Крутами. 1918

Трупи розстріляних під Крутами більшовики кинули просто до ями, але, після відходу останніх, дооколичні селяни поховали їх за християнським звичаєм і на могилі поставили хрест. Пізніше, коли українці вернулися до Києва, тіла замучених викопали і привезли до Києва. 18 березня, в самий розквіт запашної весни, прибула з Крут сумна валка. Тяжко було між тими мерцями віднайти рідних, друзів, знайомих… А на слідуючий день потягнувся з двірця сумний похід. Лише за кількома трунами не було нікого, крім товаришів по шкільній лаві і зброї – це були гімназисти-галичани, які своєю кров'ю принесли жертву на вівтар української соборності.

В супроводі тисячного натовпу тягнувся цей похід вулицями Києва. Зупинилися коло Педагогічного музею, аби почути останнє слово прощання від представників уряду.

«Dulce et decorum esr pro patria mori», – промовив до полеглих голова Центральної Ради проф. M. Грушевський.

На Аскольдовій могилі, на березі Дніпра, знайшли свій вічний спочинок жертви Крут. Не було тут лишень згаданого голови гімназійних зборів Павла Кольченка. Аж пізніше довідались, що Кольченкові вдалося втекти, але вже десь під Ніжином захопили його матроси з більшовицького панцирника і, після нелюдських знущань, мертвого кинули на Ніжинському двірці.

Спомин про крутську трагедію мусить лишитись як грізне memento нашого українського невміння організувати ті моральні сили, які в українстві є. [7] За матеріалами газети «Поступ» (Львів, 1929. Скорочено).

Ось такими були «міфи» Крутянської трагедії. Трагедії справжніх українців і патріотів. Ми не будемо нічого додавати. Не будемо аналізувати. Нехай аналізом займеться той, хто читатиме ці рядки. А проаналізувавши, нехай навіки закарбує у пам'яті те, що сталось під крихітною станцією Крути на перегоні Ніжин – Бахмач наприкінці січня 1918 року.

Після бійні, вчиненої під Крутами, перед більшовиками не залишилось ніяких більш-менш серйозних перешкод, і армія Муравйова продовжила наступ на Київ. Розуміючи, що спроба зупинити ворога не дала результату, члени Малої Ради й Ради народних міністрів залишили Київ. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могли лише країни Четверного союзу, який протистояв Антанті у Першій світовій війні.

А втім, ініціатива розпочати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками належала зовсім не М. Грушевському і УЦР, а якраз радянській Росії. Ще на початку грудня 1917 року більшовики звернулися з відповідною пропозицією до Німеччини, яка на той час і сама знемагала від війни. 15 грудня обидві сторони уклали тимчасове перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори.

Ось тут і з'ясувалось, що влада УНР є далеко не останньою ланкою у проведенні переговорів. Річ у тім, що лінія фронту проходила по території України і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до сторін конфлікту. І хоча лідери УЦР не могли не усвідомлювати, що країни Четверного союзу програють війну, їм таки довелося піти на такий непопулярний у народі крок, як підписання союзу з Німеччиною та її союзниками. Іншого виходу просто не існувало. На нараді керівників провідних партій – есерів і соціал-демократів – було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В. Голубовича, М. Левитського, М. Любинського, М. Полоза і О. Севрюка.

1 січня 1918 року українська делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Наркому закордонних справ Росії Льву Троцькому не залишилось нічого іншого, як заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як незалежної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін також заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Однак, незважаючи на такі заяви, офіційне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Очевидно, отримавши певні інструкції з Петрограда, Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 року. Офіційним трактуванням стало те, що російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, яких вимагали опоненти. Хоча, поглянувши на поведінку більшовиків більш-менш уважно, можна було зрозуміти, що вони лише зволікають час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ. Адже це давало б можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня у Харкові Радянської України.