Юрій Сорока - Дмитро Байда-Вишневецький

Відомо, що 1516 року, в черговий раз об'єднавши під своєю командою великий загін козаків, Лянцкоронський форсував Дністер і попрямував на південь. Козаки сміливо проникли на територію, контрольовану турками, і в передмістях Акерману (нині місто Білгород — Дністровський Одеської області) вщент розбили з'єднані турецько — татарські війська, що спробували відстояти місто. І хоч до штурму самої фортеці Лянцкоронський не вдавався, козаки надовго залишили по собі згадки в Бессарабїї. Вони захопили чимало трофеїв, полонених, великі табуни коней, череди рогатої худоби та овець. Зайве казати, що турки, які звикли вважати себе повновладними господарями Акерману, були вкрай розлючені таким вчинком козаків. Швидкими темпами було зібране військо, котре мало на меті наздогнати козаків, помотатися за поразку і повернути награбоване. Наздогнати Лянцкоронського туркам вдалося біля озера Овидів, що знаходиться поблизу Очакова. Переобтяженому здобиччю козацькому загону важко було протистояти турецькій і татарській кінноті. За логікою, козаки мали б покинути всі трофеї і рятуватися відходом. Саме на це й розраховували турецькі й татарські командири. Але вони помилилися у своїх розрахунках. Лянцкоронський захистив свої сотні рухомим табором з возів і зустрів ворога мушкетним та артилерійським вогнем з — поза укріплень імпровізованої фортеці. Така тактика бою, здавна відома козакам, давала їм можливість, як стверджує Д. Яворницький, витримувати напади війська, котре вдесятеро переважало у кількості. За кілька днів напруженого бою козаки одержали чергову перемогу. Тож як не прикро було турецьким і татарським воєначальникам повертатися ні з чим, вони мусили дати козакам піти зі своїх земель переможцями.

Наступна велика козацька експедиція під керівництвом Предслава Лянцкоронського відбулася 1528 року. Цього разу, як вже було зазначено вище, Лянцкоронський діяв спільно з черкаським старостою Євстафієм Дашкевичем. Кількатисячний козацький корпус тоді дійшов до Очакова і став табором під мурами очаківської фортеці, розіславши краєм загони здобичників. Під Очаковом військо Лянцкоронського і Дашкевича витримало кілька атак турецької армії, але з честю довело свою спроможність протистояти атакам бюлюків [2] [2] Бюлюк ( тур .) — загін. турецьких аскерів [3] [3] Аекер ( тур .) — солдат. і татарської кавалерії. З великою здобиччю козаки повернулися від Очакова в Україну. Беззаперечне панування Османської імперії в Таврії й Бессарабії захиталось досить відчутно.

Попри всі одержані перемоги Лянцкоронського і Дашкевича, як ми бачимо, навряд чи можна повною мірою вважати козацькими гетьманами. Скоріше, як ми й наголошували, вони були лише прикордонними старостами, котрі періодично використовували козаків для своїх цілей, тобто дій, спрямованих проти турецько — татарської експансії. Однак беззаперечне одне — саме від того часу, коли діяли ці два полководця, козацтво вперше заявило про себе вже не як «селяни з рушницями на плечі і шаблями при боці», що вимушені захищатися від нападників під час роботи у полі. Тепер це вже була потужна військова сила, спроможна організовано діяти на ворожій території. Дмитро Вишневецький, який почав діяти з середини XVI століття, мав можливість зібрати під своїми знаменами перевірене у справі, досвідчене козацьке військо, що й здійснив без зайвих роздумів і зволікань. І, забігаючи наперед, скажемо, що здійснив так, як і личить талановитому полководцю. Походи, у яких він виступав на чолі козацтва, вкрили князя славою, яка не дозволяє потомкам забути його донині, після чотирьох з половиною століть, що пройшли від смерті князя.

Однак перед тим, як перейти до опису походів князя Вишневецького і оповіді про його коротке, але надзвичайно яскраве життя, хотілось би зупинитися на більш детальному аналізі становища Османської імперії і Кримського ханства в XVI столітті. Це дасть нам змогу зрозуміти, з яким ворогом Дмитру Вишневецькому довелось зіткнутися і вступити у нерівну боротьбу, маючи під своїм командуванням козаків.

Влада турецького султана у час, коли Османська імперія переживала період свого найбільшого розквіту, розповсюджувалась на три континенти — Європу, Азію та Африку. Імперія охопила Анатолію, Балкани, Східне Середземномор'я, Ірак, більшу частину Аравії, майже всю Північну Африку (крім Марокко), й невпинно збільшувалась, справою доводячи теорію, згідно з якою імперія повинна невпинно зростати, якщо вона не бажає розпастися. Султани Осяйної Порти (так османи пихато називали свою державу) увесь час поглядали як на захід, так і на схід, виношуючи плани поглинання все нових і нових територій. До середини XVI століття імперія Османів досягла апогею своєї могутності.