Р. Частій - Степан Бандера

П. Пономаренко ».

Але Москва поспішила поховати Бандеру. Він і цього разу залишився живий, хоча і знаючи наміри німецького керівництва, тому кожний день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.

Подальші події під час війни й після неї – розгортання діяльності й організованої боротьби ОУН – УПА, діяльність Степана Бандери, ім’я якого мобілізовувало більшість населення Західної України, – показали комуністам глибину тієї небезпеки, яку являв для них український націоналістичний рух.

Стривожена Москва вирішила, що для того, щоб зломити цей рух, окрім жорсткого фізичного знищення необхідно застосовувати й інші методи – обман і лестощі. Для цього була використана так звана «амністія Хрущова» для тих членів ОУН – УПА, які складуть зброю.

Щодо провідника ОУН Степана Бандери, то проти нього Кремль у післявоєнний час проводив кампанію двома шляхами: по-перше, посилено намагався за допомогою паплюження і безсоромної брехні підірвати його моральний авторитет в Україні і за кордоном; по-друге, вимогою, зверненою до західних союзників, закликав видати його як нібито «військового злочинця».

Після закінчення війни відповідно до домовленостей Сталіна – Рузвельта – Черчілля на Ялтинській конференції всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на батьківщину», навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації й ті, хто емігрував після революції 1917 року. Відомо, що донські козаки, яких разом із родинами вантажили на пароплави, в дорозі здійснювали масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який радянським громадянином ніяк бути не міг. Його повісили в 1947 році, незважаючи навіть на те, що йому було вже 78 років.

Як уже згадувалося, 6 лютого 1946 року на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні представник делегації УРСР М. Бажан виступив із вимогою видати українських політичних діячів, які перебували на Заході, і щонайперше Степана Бандеру, з формулюванням «як злочинця проти людства».

Цілком імовірно, що внаслідок цих московських вимог у 1946—1947 роках підрозділи американської військової поліції «МП» в окупованій американцями зоні Західної Німеччини дістали наказ «за всяку ціну» затримати Степана Бандеру. Важко сказати, від кого саме виходив цей наказ, проте незаперечним фактом є те, що тільки випадок одного разу врятував Бандеру від арешту. За його словами, в 1947 році, проїжджаючи по Мюнхену своїм автомобілем, несподівано на вулиці Унгерера він опинився в оточенні американських військових, які зупинили його автомашину й зажадали, щоб він пред’явив документи. Бандера холоднокровно вийняв із кишені червоне посвідчення журналу «Українська трибуна», на якому великими білими літерами було написано «Pressa». Поліцейські не стали детально розглядати посвідчення, взяли під козирок і махнули рукою, дозволяючи йому їхати, і навіть посміялися з нього: його старенький автомобіль, що весь час ремонтувався, ніяк не хотів заводитися.

Одночасно з дипломатичними заходами, спрямованими на те, щоб дістати в свої руки провідника ОУН, НКВС розробляв плани його фізичного знищення. Над реалізацією цих планів упродовж п’ятнадцяти років працювали керовані з Москви три головні центри НКВС – Київський, Варшавський і Празький, що посилали для виконання замахів на Степана Бандеру своїх вишколених агентів. Проте в багатьох випадках ОУН вчасно виявляла плановані замахи. Тому НКВС, пізніше МДБ – КДБ, був змушений весь час відкликати своїх агентів і міняти тактику й плани.

Усій потузі радянського КДБ з його велетенським апаратом для винищування людей, його просто невичерпними технічними засобами і фінансовими ресурсами ОУН могла протиставити відносно невеликі сили й засоби своєї Служби безпеки. Це п’ят надцятирічне суперництво переконливо говорить про ту надлюдську боротьбу, яку вели кадри революційно-визвольного руху на чужині, захищаючи Степана Бандеру. При цьому слід підкреслити, що тодішні закони ФРН, на території якої перебував провідник ОУН, не давали можливості запобігти підготовці таких політичних убивств, головною умовою якої є організоване на підставі стеження вивчення звичок і місця мешкання майбутніх жертв.

У радянських спецорганів були всі підстави люто ненавидіти Службу безпеки ОУН, бо вона працювала на високому рівні і змогла виявити багато агентів, засланих у післявоєнні роки до Західної Німеччини, зокрема й щоб убити Степана Бандеру.