Р. Частій - Степан Бандера

Справді, друзі на волі неодноразово намагалися підготувати його втечу. У червні 1938 року, коли Степан Бандера перебував у в’язниці у Вронках, неподалік від польсько-німецького кордону, справу з його звільнення взяли на себе досвідчені бойовики Зенон Коссак і Роман Шухевич. План був розроблений дуже детально. Домовилися з одним із тюремних охоронців, який за п’ятдесят тисяч злотих обіцяв допомогти Бандері втекти. Спочатку він під час нічного чергування мав вивести Степана з одиночки і підкласти в ліжко «ляльку», а самого Бандеру заховати в коморі, яка мала другий вихід на подвір’я. Два охоронці змінювалися що дві години: один чергував у блоці, а другий – у дворі. Таким чином, вийшовши у двір, охоронець мав відчинити зовнішні двері і Бандері залишилося тільки перебратися через стіну і перейти німецький кордон.

Проте в останню хвилину все було скасовано, і досі немає однозначної відповіді чому. І можливо, вже ніколи й не буде, тому що закони конспірації не дозволяють фіксувати документально кожен крок. Існує немало різних версій, починаючи з того, що друзі побоювалися вбивства Бандери під час утечі. Є також думка, що комусь із Проводу ОУН дуже не хотілося бачити Степана Бандеру на волі.

Є ще одна причина, чому про цю спробу втечі прихильники Бандери говорять не дуже охоче. Галина Гордасевич у своїй книзі «Степан Бандера: людина і міф» розповідає про те, як усе йшло насправді. «Річ у тому, що однією з головних дійових осіб був Зиновій Книш, який потім різко розійшовся з Бандерою. А на той час Книш щойно відбув п’ятирічне ув’язнення, у нього були певні знайомства, і саме він виходив на зв’язок з охоронцем. І саме для нього ця нездійснена спроба мала трагічні наслідки. Охоронець, засмучений тим, що такі великі гроші вислизнули з його рук, сп’яну поскаржився своєму другу, той доніс «куди треба», і почалися масові арешти. От як про це пізніше згадував сам Зиновій Книш: “Розправа закінчилася на самого нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так от, святий Миколай приніс мені дарунок – вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала ані найменшого уявлення про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п’ятсот злотих, що я дав йому як завдаток. Всіх ключників, що їх у ході слідства «здали» Заборовський і Шерлей, звільнили ще в процесі слідства, але зі служби прогнали. А вони справді нічого не знали”».

Проте і Гордасевич припустилася помилки. Насправді, другою людиною в цій справі був не Зиновій Книш, а інший член ОУН, який «залишився вірним Проводу українських націоналістів» (тобто «розійшовся з Бандерою»), – Михайло (Терен). Його розповідь про підготовку ним утечі Бандери з в’язниці у Вронках викладена в книзі Зиновія Книша «Розбрат» у другому розділі «У погоні за вождем». Звідси і помилка авторки, зроблена, мабуть, через неуважність. Слова з цитати, наведеної тут, після слів «пізніше згадував сам Зиновій Книш» належать Терену.

Варіанти втечі розроблялися неодноразово, але жодна спроба успіхом не увінчалася. Сам Бандера дізнався про них тільки на волі.

Безумовно, політика насильства і конфронтації дорого коштувала ОУН і це призводило до втрат. Після серії публічних процесів більшість обвинувачених опинилися в польських в’язницях. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, схоплених у той самий час. Усього впродовж 1929—1934 років було арештовано понад тисячу членів ОУН, із них четверо засуджено до страти, шістнадцять – на довічне ув’язнення і решту – на загальний строк у дві тисячі (!) років ув’язнення.

Ці втрати були тільки частиною невдач, що спіткали ОУН. Досить скоро з’ясувалося, що організація буквально кишіє поліцейськими провокаторами, чого і можна було чекати, враховуючи курс ОУН на масовість. Ще дивнішою обставиною стала дуже зросла критика ОУН з боку самих же українців. Батьки обурювалися з приводу того, що організація залучає їхніх дітей, недосвідчених підлітків, у небезпечну діяльність, що нерідко закінчується трагічно.

Конфлікт поколінь зачепив і власне ОУН, особливо її верхівку. Керівництво рухом з-за кордону здійснювали представники довоєнного, «цивілізованого» старшого покоління, через вік і досвід помірнішого, Коновалець і його соратники. Багато методів ОУН, особливо вбивства, приймалися ними далеко не беззастережно, проте контролювати діяльність своїх підлеглих на відстані їм було важко. Не відмовляючись від насильницьких методів, Коновалець і його штаб усе ж таки вважали за краще зосередитися на пошуках підтримки з боку іноземних держав, передусім Німеччини.