Р. Частій - Степан Бандера

Ось так. Виходить, що Бандера свідомо посилав людей на смерть. Хоча відомо, що будь-який замах можна спланувати так, щоб безпосередній виконавець не постраждав. Приклади? Їх безліч і, можливо, немає сенсу наводити, можна тільки пригадати замах на того ж Коновальця агента НКВС, який залишився живий. Щодо Бандери, то треба ще сказати, що сам він, мабуть, не розраховував попадатися в руки поліції. І вже напевно, якби не арешт, він би і не подумав зізнаватися. Брак мужності? Звичайно, ні. І Гордасевич має цілковиту рацію. Взагалі-то, всі ці роздуми нічого б не вартували, якби ніхто про них не згадував. Ну а вже коли зачепили, то, самі того не бажаючи, виставили С. Бандеру у відверто непривабливому вигляді. Негоже символу нації поводитися нешляхетно. У даному разі А. Желябов, до речі, теж українець, гідний більшої пошани.

Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних так і не вдалося б притягнути до суду, але до рук поліції потрапило близько двох тисяч документів ОУН – так званого «архіву Сеника». Ситуація з цим архівом здається вельми загадковою і вимагає пильнішого розгляду.

Як відомо, полковник Євген Коновалець, один із засновників і голова УВО, а потім ОУН, після поразки визвольної боротьби 1917—1920 років спочатку жив у Польщі, потім виїхав до Швейцарії, одвічного притулку політичних емігрантів. У 1935 році за наполяганням польського уряду влада Швейцарії прийняла постанову про депортацію Коновальця, який на той час мав литовське громадянство. Але навряд чи уряд Литви зрадів би його приїзду, та й близькість Радянського Союзу створювала небезпеку (уже було відомо про спроби замаху на провідника ОУН). До того ж керувати роботою організації зі Швейцарії було вельми незручно. І тоді керівництво ОУН прийняло рішення про переїзд свого керівника до Італії. Відтоді Коновалець проживав переважно в цій країні, коли-не-коли виїжджаючи до Голландії й Франції. Але головна штаб-квартира Проводу ОУН була в Празі. Там під контролем Ярослава Барановського і Омеляна Сеника знаходився весь архів організації.

У якийсь момент чеська поліція вирішила обшукати приміщення, де розташовувалася штаб-квартира і зберігався архів. Вона конфіскувала його, а потім фотокопії архіву потрапили до рук польської поліції. Зазвичай, радянські дослідники про цей архів не згадують, можливо, для того, щоб кинути тінь на учасників процесу, які, нібито злякавшись, заплуталися в своїх свідченнях і «закладали» один одного. Після розколу ОУН на так званих «бандерівців» і «мельниківців» перші звинувачували Барановського й Сеника в тому, що ті були агентами поляків. Деякі підстави для цього в них були. Але розповідь про непривабливу роль колишніх хранителів архіву буде трохи пізніше, а поки що декілька слів про цей архів і про Сеника.

«Мельниківці» згодом захищалися від звинувачень, висуваючи той аргумент, що Сеник нібито сам був арештований і просидів близько трьох місяців у в’язниці. Ось тільки незрозуміло, чому про вилучення архіву не були відразу попереджені всі, кому це могло загрожувати, і чому не було вжито заходів для попередження можливих провалів? Хто знає, може, сподівалися, що чеські органи не контактуватимуть із польськими? Як показав час, подібна поведінка була більш ніж наївна і небезпечна. У даному разі цілком до речі пригадати про те, що президент Чехословаччини Бенеш кількома роками пізніше передав Сталіну документи, які нібито свідчили про зрадницькі зв’язки маршала Тухачевського й інших вищих командирів Червоної Армії з військовими колами Німеччини, після чого було арештовано і розстріляно майже сорок тисяч вищих і середніх командирів Червоної Армії.

Хай там як, але документи з «архіву Сеника» дозволили польській поліції скласти не тільки звинувачення для суду, але і дали можливість установити велику кількість членів і керівників ОУН.

Слідство затягувалося. Підслідним, як це звичайно і буває, довелося пройти через багато що. Півтора року допитів, фізичних тортур і катувань, шантаж – винести все це було нелегко. Часто слідчі застосовували такий прийом: пред’являли протокол, зміст якого свідчить, що твій товариш уже в усьому зізнався, відповідно, слідству все відомо – і твоя відмова, як і заперечення, не має ніякого сенсу. Не всі винесли таких провокацій. Деякі з заарештованих дали свідчення, які вимагав суд, хоча потім, з’ясувавши, що їх обдурили, відмовилися від них.

Степана Бандеру утримували в одиночній камері, закутим у кайдани. Але і в цих умовах він шукав можливості зв’язатися з друзями, підтримати їх, пробував з’ясувати причини провалу. На час їди йому розковували руки, і він устигав за цей час писати на дні тарілки записки друзям.