Юрій Мицик: Тиміш та Юрій Хмельницькі

Дочка Стефанида вийшла заміж за полковника Івана Нечая, брата відомого брацлавського полковника Данила Нечая (загинув під Красним у 1651 р.). Олена (деякі історики вважають, що це була інша дочка гетьмана — Катерина) у січні 1656 р. вийшла заміж за полковника Данила Виговського, рідного брата генерального писаря (майбутнього гетьмана) Івана Виговського. Після трагічної загибелі чоловіка вона вийшла заміж за гетьмана Павла Тетерю, з яким і втекла потім до Польщі. Там на подружжя чекали серйозні випробування: Тетеря втратив свої статки, польська влада повелася з ним як з мавром, який виконав свою справу і може йти геть. Подружжя розпалося, і Тетеря був змушений тікати у Молдавію, що була під турецьким протекторатом, шукати порозуміння з султаном проти Речі Посполитої, і там був отруєний поляками. Олена прийняла католицизм і, очевидно, скінчила своє життя в одному з католицьких монастирів. Марія вийшла заміж за старшину Канівського полку Стороженка. Як звали інших дочок Богдана та Ганни Хмельницьких, ми не знаємо. Одна з них вийшла заміж за полковника Лук’яна Мовчана, мала сина Федора, який був, певно, пов’язаний з родом Марковичів (Маркевичів). Ще одна дочка Богдана Хмельницького вийшла заміж за Павла (вірогідно, сотника Павла Безштанька), а ще одна — за корсунського сотника Блиску (Улізка?), залишилася вдовою. Про шлюби ще двох дочок нічого не відомо. Так у світлі відомих на сьогодні джерел виглядає у скороченому викладі історія гетьманського роду Хмельницьких, склад гетьманської сім’ї та родинні зв’язки.

Тиміш (Тимофій, Тимошко, Тимошек, Томиш) Хмельницький народився у 1632 році. Про його дитячі роки та юність нічого не відомо. Є підстави вважати, що він дістав непогану як на той час освіту, вмів читати й писати, знав, крім рідної української, також польську мову. Хлопець був високого зросту, надзвичайно дужим, хоробрим, енергійним, вправним у військовому ремеслі. За свідченням арабського мемуариста Павла Алепського, Тиміш «стріляв з лука правою рукою і лівою, рубав шаблею, стріляв з рушниці з–під черева свого коня і так побивав ворогів». Інший свідок — турецький ага — був пізніше здивований «джигітовкою й сміливістю Тимофія, захоплений його юнацтвом. Ніхто не міг влучити його ні з рушниці, ні іншою зброєю, такий він був чудовий їздець: крутився на сідлі, як блискавиця». Гетьманич знався й на музиці, пізніше він створив у гетьманській резиденції власний оркестр, до якого входили органіст, три скрипалі, флейтист і сурмач. Німецька хроніка середини — другої половини ХVІІ ст. «Teatrum Europaeum» («Театр Європи») зберегла на своїх сторінках єдиний відомий на сьогодні портрет гетьманича. Він виглядає зовні подібним до свого батька, увагу глядача привертають великі й виразні очі, волохаті чорні брови та невеликі, закручені догори вуса. Вороже налаштовані до Тимоша тогочасні польські автори згадували про те, що на обличчі гетьманича були сліди від віспи, що було не рідкістю у ті часи, змальовували його як людину незграбну і зовсім неосвічену (останнє не відповідає дійсності), буйної, навіть нестримної і тиранічної вдачі.

Незважаючи на молоді літа сина, Богдан Хмельницький бачив у ньому свого однодумця і не випадково забрав його з собою на Запорожжя разом з кількома десятками сподвижників, коли довелось утікати від репресій з боку польської влади (інших же дітей майбутній гетьман відправив, мабуть, до брата покійної дружини Якима Сомка у Переяслав). Так наприкінці 1647 р. Богдан і Тиміш Хмельницькі із десятком однодумців опинилися на острові Бучки поблизу Запорозької Січі, яка була тоді під контролем польської адміністрації. Ця Січ називалась Микитинською, бо стояла на Микитиному Розі (нині — Нікополь Дніпропетровської області), де була відома переправа через Дніпро. До перших повстанців почали прибувати всі невдоволені іноземним пануванням на українських землях, насамперед з числа запорожців, і врешті на початку лютого 1648 р. Богдан Хмельницький оволодів Січчю, де його було проголошено старшим (по суті гетьманом) Війська Запорозького. З цього моменту Січ стала осередком концентрації повстанських сил. Розуміючи всю небезпеку повстання проти Речі Посполитої і знаючи про сумні наслідки кількох попередніх повстань, починаючи з 1591 р. Богдан Хмельницький завчасно став шукати союзників, і ще у 1647 р. його представники були в Стамбулі у турецького султана Ібрагіма І, який, очевидно, пообіцяв дати на допомогу війська Кримського ханства. Хоча Ібрагіма І невдовзі було вбито внаслідок палацового перевороту, а новим султаном було проголошено його 8–літнього сина Мухамеда ІV (панував у 1648–1687 рр.), однак курс Османської імперії щодо українських повстанців лишився незмінним. Цьому сприяла вдова Ібрагіма І і мати Мухамеда ІV султанша Турхан, яка була українкою за походженням і на відміну від відомої Роксолани не забувала про свою Батьківщину. Перше посольство на чолі з сотником Кіндратом Бурляєм до кримського хана Іслам–Ґірея ІV вирушило з Січі в другій половині 1648 року. Воно мало на меті укласти військовий союз проти Речі Посполитої. В історичній літературі є дані про перебування серед послів і Тимоша Хмельницького. Хан погодився на укладення військового союзу, але про всякий випадок став вимагати гетьманського сина у заставу. Є дані, що гетьман одночасно вів переговори з деякими татарськими мурзами, насамперед зі своїм побратимом — Тугай–беєм, що панував у Перекопі. Тоді виходить, що Тиміш Хмельницький був заручником не в ханській столиці — Бахчисараї, а в перекопській фортеці Ферал–Кермен. Так чи інакше, Тиміш Хмельницький у свої 16 років став заручником і кожної миті у разі несприятливих обставин міг втратити життя. Сили повстанців на Січі були тоді незначними, проти них уже готувався каральний похід, очолюваний коронними гетьманами Речі Посполитої Миколою Потоцьким (великий коронний гетьман) та Марціном Калиновським (польний коронний гетьман); важко було передбачити хід подій, тим більше, що реєстрові козаки у той час були ще на боці Польщі. Молодий Хмельницький з честю витримав це випробування, але психологічний тиск на юнака, який невдовзі перед вибухом повстання втратив матір, дався взнаки, бо в різних джерелах відзначають неврівноваженість гетьманича.