Лоуренс Краусс - Таємниці походження всесвіту

Наші примітивні предки вижили значною мірою завдяки тому, що усвідомлювали, що природа за всієї своєї дивовижності може бути ворожою та жорстокою. Прогрес науки чітко засвідчив, наскільки наш усесвіт може бути ворожим та жорстоким стосовно життя. Проте усвідомлення цього не робить усесвіт менш приголомшливим. У такому всесвіті легко знайдеться місце для благоговіння, трепету й захоплення. Так чи інакше, усвідомлення цих фактів надає нам додаткові причини оспівувати наше походження та виживання.

Твердження, що у всесвіті, у якого, здається, нема ніякої мети, саме наше існування також позбавлене змісту чи цінності, є виявом безприкладного соліпсизму, оскільки з цього випливає, що без нас усесвіт нічого не вартий. Найцінніше, що може подарувати нам наука, це здатність перерости потребу бути центром усесвіту одночасно з тим, як ми навчаємося цінувати чудовість випадковості, яку нам випала велика честь спостерігати.

Як і в алегорії Платона, у нашій оповіді важливу роль відігравало світло. Зміна нашого сприйняття світла привела до зміни нашого розуміння сутності простору й часу. Урешті-решт завдяки цій зміні сприйняття ми чітко зрозуміли, що навіть цей посланець реальності, який є настільки важливим для нас і нашого існування, сам є всього-на-всього щасливим наслідком космічної випадковості. Випадковості, яка одного дня може бути виправлена.

Тут варто відзначити, що наступний рядок «Енеїди», одразу після епіграфа, що відкриває цю книжку, містить обнадійливий заклик «Геть увесь страх». Майбутнє, у якому нас може очікувати зникнення, аж ніяк не нівелює величності подорожі, яку ми досі здійснюємо.

Оповідь, яку я розказав, не є вичерпною. Того, що ми не розуміємо, напевно значно більше, ніж зрозумілого. У процесі пошуку смислу наше розуміння реальності в міру розгортання цієї оповіді неодмінно зміниться. Я часто чую, що наука ніколи не зможе зробити того чи того. Можу сказати одне: доки не спробуємо, не дізнаємося.

За примхою долі я пишу ці заключні слова, сидячи за столом, за яким мій покійний друг та співучасник у битві проти міфів та забобонів Крістофер Гітченс написав свій шедевр «Бог не великий». Важко не відчути, як його присутність направляє мою руку, хоча я добре знаю, що він перший нагадав би мені, що всі ці відчуття виникають у мене в голові й не спричинені нічим більш космічно значущим. Проте назва його книги підкреслює, що людські оповіді, які він так палко любив та настільки блискуче описував, бліднуть порівняно з оповіддю, на відкриття якої спонукала нас сама природа. Так само людські оповіді про Бога бліднуть порівняно зі справжньою «найвидатнішою оповіддю з коли-небудь розказаних».

Урешті-решт ця оповідь не надає минулому якогось особливого значення. Ми можемо розмірковувати щодо обраного нами шляху й навіть оспівувати його, проте найбільше звільнення та найбільша розрада з наданих наукою випливають з її, мабуть, найголовнішого уроку: найкращі частини цієї оповіді ще тільки мають бути написані.

Така можливість, поза всяким сумнівом, робить космічну драму нашого існування вартою всього цього.

Цю книгу почасти написано з метою віддати належне всім тим, хто сприяв тому, що наше розуміння всесвіту досягло свого нинішнього рівня. Оскільки я прагнув точно й коректно викласти як науку, так і історію, після закінчення першого варіанта книги звернувся з проханнями допомогти мені з їх перевіркою до кількох своїх колег. У відповідь я мав коментарі, корисні поради й виправлення, тож хотів би подякувати Шелдону Ґлешоу та Воллі Ґілберту, а також Річарду Докінзу за їхні поради, і я особливо вдячний одному з моїх колег, якого дуже поважаю за його внески як дослідника та наукову чесність і який волів зберегти анонімність, за уважну вичитку рукопису та запропоновані численні виправлення. Поза наукою я звернувся за порадою щодо рукопису до свого друга та одного з найповажніших для мене письменників, який водночас є чудовим науковцем-любителем. Кормак МакКарті, який, на мою безмежну радість, зголосився вичитати видання в м’якій обкладинці моєї попередньої книги «Квантова людина» й цього разу ретельно вивчив кожну сторінку одержаного рукопису та надав коментарі й поради, аби, за його власними словами, «зробити книгу ідеальною». Я не ризикну вважати, що вона такою є, проте можу впевнено стверджувати, що завдяки його доброті, мудрості й таланту вона стала набагато кращою.