Вахтанґ Кебуладзе - Чарунки долі

Пам’ять чи забуття завжди зумовлено й забарвлено емоціями. Намагаються забути щось неприємне, прагнуть запам’ятати щось миле. Втім, запам’ятовуючи приємне, я забуваю його відразливі риси, забуваючи огидне, я раптом можу згадати щось привабливе, пов’язане з ним. Суспільна пам’ять часто притлумлює щось надто болісне через часткове забуття минулого.

Пам’ять і забуття мають і суто прагматичний аспект. Кожен чи кожна з нас певною мірою дисциплінує свою пам’ять на кшталт Шерлока Голмса, запам’ятовуючи насамперед те, що, на його чи її власну думку, вкрай важливо для подальшого існування, і забуваючи непотрібні для сьогодення та майбуття моменти минулого досвіду. Соціальний запас знання — це не хаотичне нагромадження всього знаного дотепер, а впорядкований набір релевантних для сьогодення думок, навичок, умінь, рецептів, ритуалів і практик. Причому це впорядкування пам’яті здійснюють у відповідних інститутах відповідальні за це фахівці. Пам’ять кожного настільки історична, наскільки пов’язана з пам’яттю інших. Та ця пов’язаність не може і не має бути безпосередньою. Ми не маємо пам’ятати все принаймні тому, що існують, так би мовити, офіційні місця пам’яті (музеї, меморіали, пам’ятники, які самою назвою виявляють свою питому функцію) та професійні пригадувачі (історики, бібліотекарі, музеєзнавці тощо). Отже, можна сказати, що «добре обізнаний громадянин» має знати не про минуле, а про експертів із минулого, до яких завжди можна звернутися у відповідних інституціях. Одна з головних відмінностей демократичного суспільства від тоталітарного й авторитарного полягає в тому, що в першому ці експерти — справжні науковці, які формують свої наративи в конкуренції з наративами інших інтелектуалів, натомість у тоталітарних і авторитарних суспільствах експерти з історії обслуговують панівний наратив, що легітимує тоталітарну чи авторитарну владу. Такі експерти навіть не є науковцями у властивому сенсі, адже вони не відкриті до вільного обговорення власних ідей, це державні чиновники, що займаються не так наукою, як ідеологією.

До того ж таке тоталітарне ставлення до історичної пам’яті викривлює її природу. Адже, як уже було зазначено, запам’ятовування і забування ніколи не є тотальними. Отже, не може існувати єдиного тотального метанаративу.

У нетотальності пам’яті й забуття дається взнаки їхня топографічність. Речі пасивно розташовані у просторі, натомість ми активно умісцевлюємо себе, посідаючи певні позиції. Позиція — це не просто точка у просторі, це певне місце, яке я свідомо обираю і з якого я здатний висловити власну думку. Пам’ять — це низка свідомо обраних, пригаданих, але й почасти вигаданих позицій. Тож фантазія не лише накреслює горизонт можливого майбутнього, але й утворює горизонт прийнятного минулого.

На перший погляд, пам’ять і забуття як способи даності минулого мають, доповнюючи одне одного, репрезентувати континуальний плин часу віддавна аж дотепер. Натомість вони висвітлюють або затемнюють окремі місця минулого. Пам’ять вихоплює з темряви небуття певні місця минулого, засліплює нас ними, аби потому забуття знову притлумило світло пам’яті, надаючи історичному поглядові змогу щось угледіти. Забуваючи якісь аспекти минулого, ми здатні уважніше роздивитися інші його риси. Забуваючи про злочини, — згадуємо досягнення, забуваючи про перемоги, — вшановуємо їхніх жертв. Ба більше, сама пам’ять має форму забування, адже оповідка про минуле ніколи не тотожна самому минулому. Наші наративи завжди певною мірою забарвлені презентизмом. Наївний герменевтичний оптимізм, згідно з яким ми здатні до цілковитого вчування в минулу історико-культурну ситуацію, має поступитися тверезому визнанню того, що наше передрозуміння завжди задає режим нашого сприйняття історії. При цьому саме передрозуміння завжди вкорінене в історії свого виникнення. Тож маємо взаємозумовленість нашої історії і нашого переживання власної історії, тобто історії та пам’яті.

Місця пам’яті — це не просто рештки минулого, що збереглися у власній автентичності аж до сьогодення. Це забальзамовані останки, але спосіб бальзамування зумовлює та культурна епоха, в яку воно відбувається. Останки минулого розповідають нам не так про це минуле, як про нас самих, про нашу теперішність і майбуття.

Усвідомлюючи це, маємо водночас у нашому розумінні значення історичної пам’яті для сучасності та майбутнього позбутися наївного прогресизму, зумовленого ставленням до історії як до низки колишніх об’єктивних подій. Мовляв, ми можемо адекватно відтворити їх, а через це маємо навчитися того, як нам діяти далі, використовуючи здобутки предків і уникаючи скоєних ними помилок. Утім, ми маємо запитати про сам статус історичної об’єктивності, тобто об’єктивності того, що вже відбулося. Це означає не те, що нам не варто «оглядатися назад», аби краще зрозуміти своє теперішнє та передбачити своє майбутнє, а те, що цей огляд минулого має супроводжувати критичне усвідомлення того, що сам цей огляд почасти й утворює минуле, яке оглядає.