Еріх Фромм - Мати чи бути?

Мова — важливий чинник посилення орієнтації на володіння. Ім'я людини — а в кожного з нас є ім'я (мож­ливо, колись його замінить номер, якщо й надалі збере­жеться властива нашому часу тенденція до деперсоналіза­ції) — створює ілюзію, начебто він чи вона — безсмертна істота. Людина та її ім'я стають рівноцінні; ім'я показує, що людина є стійкою непорушною субстанцією, а не про­цесом. Таку ж функцію виконують і деякі іменники, на­приклад любов, гордість, ненависть, радість, — вони створюють враження постійних чи незмінних сутностей, хоча за ними нема ніякої реальності; вони лише перешко­джають нам розуміти, що ми маємо справу з процесами, які відбуваються в людині. Але навіть іменники, які є на­звами речей , — наприклад, стіл, лампа, — теж вводять нас в оману. Слова вказують на нібито постійні субстанції, але предмети — це не що інше, як енергетичний процес, який викликає певні відчуття в нашому організмі. Проте ці відчуття не є сприйняттям конкретних речей, таких, приміром, як стіл чи лампа; ці сприйняття є результатом культурного процесу навчання, під впливом якого певні відчуття набувають форми специфічних перцептів. Ми наївно вважаємо, ніби столи або лампи існують як такі, і не можемо усвідомити, що це суспільство вчить нас пере­творювати наші відчуття у сприйняття, адже це дозволить нам маніпулювати зовнішнім світом, щоб ми могли вижи­ти в умовах цієї культури. Тільки-но об'єкти сприйняття отримують свої назви — створюється враження, що ці на­зви гарантують їхню остаточну і незмінну реальність.

Біологічно закладене в нас бажання жити — ще одна підстава для потреби у володінні. Наше тіло стиму­лює нас жадати безсмертя незалежно від того, щасливі ми чи нещасні. З досвіду ми знаємо, що жити вічно не­можливо, але, попри це, намагаємося знайти такі дока­зи, які змусили б нас повірити у власне безсмертя, незва­жаючи на емпіричні дані, що заперечують це. Бажання безсмертя набувало різних форм: віра фараонів у те, що їхні поховані в пірамідах тіла чекає вічність; численні ре­лігійні фантазії мисливських племен про загробне життя в переповненому дичиною краї; християнський та іслам­ський рай. У сучасному суспільстві, починаючи від XVIII століття, традиційне християнське уявлення про Царство Небесне було замінено такими поняттями, як «історія» і «майбутнє»; тепер популярність, слава, хай навіть кеп­ська, — все те, що гарантує бодай побіжну згадку в іс­торії, — якоюсь мірою є часткою безсмертя. Пристрасне жадання слави не просто виявляє мирську людську сут­ність, а має релігійне значення для тих, хто більше вже не вірить у традиційний потойбічний світ (що особливо по­мітно серед політичних лідерів). Публічність торує шлях до безсмертя, а працівники PR перетворюються на свя­щеників нового типу.

Однак володіння власністю, мабуть, більше за все сприяє реалізації палкого прагнення безсмертя, і саме з цієї причини орієнтація на володіння є настільки потуж­ною. Якщо «я» визначається тим, що я маю, то в такому випадку я безсмертний, якщо речі, якими я володію, не піддаються руйнації. З часів Стародавнього Єгипту і доте­пер — від фізичного безсмертя через муміфікацію тіла і до юридичного безсмертя через вияв останньої волі — люди продовжували жити поза межами свого психофізичного існування. Передача нашої власності наступним поколін­ням встановлюється за допомогою законного заповіту; за­вдяки закону про право на спадщину я — оскільки є влас­ником капіталу — стаю безсмертним.

Одне з найважливіших відкриттів Фрейда допома­гає нам зрозуміти зміст принципу володіння. Фрейд вва­жав, що всі діти у своєму розвитку після етапу суто па­сивної рецептивності й етапу агресивної експлуатуючої рецептивності, перед тим як досягти зрілості, проходять етап, названий ним анально-еротичним. Він виявив, що у процесі розвитку особистості цей етап часто продовжує домінувати, що веде до розвитку анального характеру — тобто такого характеру, за якого життєва енергія людини спрямовується переважно на те, щоб мати, берегти і на­копичувати гроші й речі, а також почуття, жести, слова, енергію. Це характер скнари, і жадібність, як правило, поєднується в ньому з такими рисами, як любов до порядку, пунктуальність, впертість і наполегливість; причому кож­на з цих рис виражена дужче, ніж зазвичай. Важливим аспектом концепції Фрейда є вказівка на існування сим­волічного зв'язку між грішми і фекаліями — золотом і бру­дом, приклади чого він наводить. Його концепція анально­го характеру як характеру, що закляк у своєму розвитку і не досяг повної зрілості, фактично є гострою критикою буржуазного суспільства XIX століття — того суспільства, в якому властиві анальному характеру якості були зведе­ні до норм моральної поведінки і розглядалися як вияв людського єства. Фрейдівське рівняння «гроші = фекалії» є прихованою, хоча й ненавмисною критикою власницької природи буржуазного суспільства, критикою, яку можна порівняти з аналізом ролі і функції грошей в «Економікофілософських рукописах» Маркса [74].