Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Який стосунок усе це має до теорій походження життя? Що ж, ми почали ці міркування з того, що погодилися: теорії Кейрнса-Сміта й «первісного бульйону» здаються нам трохи притягнутими за вуха і неймовірними. З цієї причини ми відчуваємо природну схильність відкинути їх. Але «ми», згадайте, є істотами, мізки яких обладнані прожектором збагненного ризику, що променем завтовшки з олівець висвітлює далекий лівий край математичного континууму обчислюваних ризиків. Наше суб’єктивне судження про те, що здається «доброю ставкою», не відповідає тому, що справді є «доброю ставкою». Суб’єктивне судження якогось космічного прибульця з тривалістю життя в мільйон століть було б зовсім іншим. Він розцінив би як доволі правдоподібну подію версію щодо походження першої реплікаційної молекули, яку теоретично допускає теорія деяких хіміків і яку ми, яким визначено еволюцією жити у світі впродовж кількох десятиліть, сприйняли б як приголомшливе диво. Як же нам визначити, чий погляд є правильним — наш чи цього довговічного прибульця?

На це запитання є проста відповідь. Погляд довговічного прибульця є правильним, якщо оцінювати правдоподібність теорій на кшталт теорії Кейрнса-Сміта чи «первісного бульйону». Бо ці дві теорії теоретично допускають, що конкретна подія — спонтанне виникнення якоїсь самореплікаційної сутності — відбувається лише раз на приблизно мільярд років, раз на еон. Півтора еони — це приблизно час, що минув між виникненням Землі й появою перших бактерієподібних скам’янілостей. Для нашого розуму, здатного охопити не більше кількох десятиліть, подія, що відбувається лише раз на еон, є настільки рідкісною, що здається великим дивом. Довговічному ж прибульцеві вона здаватиметься дивом меншим, ніж нам влучання в лунку в гольфі одним ударом, — а більшість із нас, мабуть, знають когось, хто знає когось, хто таки влучив. Для оцінювання теорії походження життя краще придається суб’єктивна часова шкала довговічного прибульця, бо вона приблизно дорівнює часовій шкалі, задіяній у цьому процесі. Наше власне суб’єктивне судження про правдоподібність теорії походження життя може помилятися в сотню мільйонів разів.

По суті, наше суб’єктивне судження є, мабуть, хибним іще більше. Наші мізки оснащені природою для оцінювання ризиків не лише впродовж короткого часу, а й особисто для нас чи вузького кола знайомих нам людей. Адже вони виникли не в умовах домінування засобів масової інформації. Наявність масової інформації означає, що, коли якась неймовірна подія відбувається з кимось у будь-якому місці світу, ми прочитаємо про неї в газетах чи у «Книзі рекордів Ґіннеса». Коли якийсь оратор у будь-якій точці світу публічно закличе блискавку вдарити в нього, якщо він бреше, і вона тут-таки це зробить, ми прочитаємо про це й будемо відповідним чином вражені. Але у світі живе декілька мільярдів людей, для яких такий збіг міг би статися, тож він насправді не такий великий, як здається. Наші мізки, мабуть, споряджені природою для оцінювання ризиків для нас самих або кількох сотень людей у малому колі поселень у межах чутності барабанів, за допомогою яких наші племінні предки могли сподіватись отримати новини. Коли ми читаємо в газеті про якийсь дивовижний збіг, що стався з кимось у Вальпараїсо чи Вірджинії, він вражає нас більше, ніж слід. Можливо, більше в сотні мільйонів разів, якщо це й є співвідношення між населенням світу, охопленим газетами, й чисельністю племені, про яке наші мізки «очікують» почути новини.

Такий «розрахунок чисельності населення» також придасться для нашого судження про правдоподібність теорій походження життя. Не через чисельність людей на Землі, а через чисельність планет у Всесвіті — планет, де життя могло б зародитися. Цей аргумент уже траплявся в цьому розділі, тож немає потреби детально зупинятися на ньому тут. Повернімося до нашої уявної картини градуйованої шкали неймовірних подій з її знаковими збігами роздачі в бриджі та кидків костей. Позначмо на цій градуйованій шкалі роздальйонів і мікророздальйонів такі три нові точки: імовірність виникнення життя на планеті (скажімо, за мільярд років), якщо припустити, що воно виникає з частотою приблизно раз на сонячну систему; імовірність цієї події, якщо життя виникає з частотою приблизно раз на галактику; імовірність виникнення життя на випадково обраній планеті, якщо життя виникло лише раз у Всесвіті. Позначимо ці три точки відповідним чином: число сонячної системи, число галактики та число Всесвіту. Згадаймо, що існує приблизно 10 тисяч мільйонів галактик. Ми не знаємо, скільки сонячних систем у кожній галактиці, бо можемо побачити лише зірки, а не планети, але раніше ми виходили з оцінки, згідно з якою у Всесвіті може бути 100 мільярдів мільярдів планет.