Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Легендарними прикладами є руки коваля та шия жирафа. У тих селах, де ковалі переймали свою справу від батьків, дідів і прадідів, вважалося, що вони успадковують заразом і добре треновані м’язи своїх предків. Причому не просто успадковують, а ще й розвивають їх власною працею, після чого передають ці покращення своїм синам. Предкові жирафи з короткими шиями мали нагальну потребу діставати листя високо на деревах. Вони щосили витягувалися вгору, тим самим розтягуючи м’язи та кістки шиї. У результаті кожне нове покоління отримувало трохи довшу шию, ніж його попередники, і передавало цю фору наступному поколінню. Згідно з теорією Ламарка в чистому вигляді, всі еволюційні вдосконалення дотримуються цієї схеми: тварина тягнеться до чогось, чого вона потребує. У результаті частини її тіла, які при цьому використовуються, стають більшими або змінюються у відповідному напрямку якимось іншим чином. Ця зміна успадковується наступним поколінням, а отже, процес триває. Перевага цієї теорії в тому, що вона є накопичувальною, а, як ми вже бачили, це є необхідним компонентом будь-якої теорії еволюції для виконання нею відповідної ролі у формуванні нашого світогляду.

Теорія Ламарка, схоже, має велику емоційну привабливість, причому не лише для дилетантів, а й для певного типу інтелектуалів. Якось до мене підійшов один колега, уславлений історик марксизму, людина надзвичайно культурна й начитана. Він сказав, що розуміє: всі факти, схоже, свідчать проти теорії Ламарка… Але чи справді немає жодної надії, що вона може виявитися правдою? Я відповів йому, що, на мою думку, її таки немає, і він сприйняв це зі щирим жалем, сказавши, що з ідеологічних міркувань йому б хотілося, аби ламаркізм був правдою. Адже це давало б велику надію на покращення людства. Джордж Бернард Шоу присвятив пристрасному захисту ідеї спадковості набутих характеристик одну зі своїх довжелезних передмов (у книжці «Назад до Мафусаїла»). Його аргументи базувалися не на знаннях з біології, яких, як він охоче визнав би, він не мав зовсім. Вони базувались на емоційній відразі до висновків дарвінізму, цього «непередбачуваного збігу обставин»:

…це здається простим, бо спершу ви не усвідомлюєте всього, що він передбачає. Але коли для вас прояснюється все його значення, в грудях розливається лунка порожнеча. Адже там прихований відразливий фаталізм, жахливе й огидне приниження краси та розуму, сили й волі, честі й прагнень.

Іншим видатним майстром слова, який не міг змиритися з тим, що він вважав висновками дарвінізму, був Артур Кестлер. Як сардонічно, але точно висловився Стівен Ґулд, упродовж усіх своїх останніх шести книжок Кестлер проводив «кампанію проти свого власного неправильного розуміння дарвінізму». Він шукав прихистку в альтернативі, у якій я ніколи не міг до пуття розібратися, але яку можна інтерпретувати як своєрідну розпливчасту версію ламаркізму.

Кестлер і Шоу були індивідуалістами, що думали лише про себе. Їхні ексцентричні погляди на еволюцію, мабуть, не були дуже впливовими (хоч я все ж пригадую, на свій сором, що моє власне сприйняття дарвінізму в підлітковому віці щонайменше рік стримувалося захопливою риторикою Шоу в книжці «Назад до Мафусаїла»). Часом же емоційна привабливість ламаркізму та супутня їй емоційна ворожість до дарвінізму мали згубніший вплив, особливо коли наукова думка підмінювалась потужною ідеологією. Згадаймо лиш Т. Д. Лисенка — такого собі другорядного селекціонера сільськогосподарських рослин без жодних талантів, окрім як у сфері політики. У більшості цивілізованих країн його антименделівський фанатизм і пристрасну, догматичну віру в спадковість набутих характеристик просто проігнорували б та й по всьому. На жаль, йому судилося жити в країні, де ідеологія ставилася вище за наукову істину. 1940 року його призначили директором Інституту генетики Радянського Союзу, і він став надзвичайно впливовим. Його безграмотні погляди на генетику стали єдиними, дозволеними для викладання в радянських школах, на ціле покоління. Радянському сільському господарству було завдано величезної шкоди. Багато видатних радянських генетиків зазнали утисків, заслань і ув’язнень. Наприклад, М. І. Вавилов, генетик зі світовим ім’ям, помер від недоїдання в тюремній камері без вікон після тривалого судового процесу за безглуздими сфабрикованими звинуваченнями на кшталт «шпигунства на користь британської розвідки».

Звісно, довести, що набуті характеристики ніколи не успадковуються, неможливо. Але з тієї ж самої причини неможливо довести, що не існує фей. Наразі можна говорити лише про те, що жоден із випадків, коли люди їх бачили, так і не був підтверджений, а нібито зроблені їхні фотографії є очевидними підробками. Те саме справедливо й для сумнівних відбитків людських ніг у скельних породах Техасу, де було знайдено рештки динозаврів. Будь-яке моє категоричне твердження, що фей не існує, є вразливим до можливості, що одного дня я раптом побачу в кінці свого саду маленьку істоту з прозорими крильцями. Ситуація з теорією про спадковість набутих характеристик аналогічна. Майже всі спроби продемонструвати цей ефект просто провалились. З тих же, що начебто вдалися, деякі виявились фейками — наприклад, відома історія з уведенням туші під шкіру жаби-повитухи, викладена Артуром Кестлером у його однойменній книжці. Решту не змогли відтворити інші дослідники. Тим не менше так само, як одного дня хтось може побачити фею в кінці саду, будучи абсолютно тверезим і маючи при собі камеру, одного дня хтось може довести, що набуті характеристики можна успадкувати.