Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Результати цього експерименту були статистично проаналізовані на предмет можливості виникнення чисто випадковим чином. У висновку йшлося, що якби приваблення самиць було єдиним критерієм, то самцям жилося б краще з довшими хвостами, ніж вони насправді мають. Іншими словами, статевий відбір постійно тягне хвости (в еволюційному сенсі) у напрямку подовження. Той факт, що реальні хвости є коротшими за ті, яким віддають перевагу самиці, наводить на думку, що має бути якийсь інший тиск відбору, що не дозволяє їм подовжуватися. Це «утилітарний» відбір. Можливо, що самці з особливо довгими хвостами помирають імовірніше, ніж самці з хвостами середньої довжини. На жаль, Андерссон не мав часу простежити подальші долі його підкоригованих самців. Якби ж мав, то, за прогнозами, самці з додатково приклеєним хвостовим пір’ям у середньому мали б помирати молодшими, ніж звичайні самці, мабуть, через більшу вразливість до хижаків. З іншого боку, можна було очікувати, що самці зі штучно вкороченими хвостами житимуть довше за звичайних. Це тому, що звичайна довжина вважається ком­промісом між оптимумом статевого відбору й утилітарним оптимумом. Можливо, птахи зі штучно вкороченими хвостами є ближчими до утилітарного оптимуму, а тому живуть довше. Проте різних припущень щодо цього існує чимало. Якщо основною утилітарною вадою довгого хвоста виявляться насамперед економічні витрати на його відрощування, а не більша небезпека померти після того, як він відросте, то не слід очікувати, що самці, які отримали супердовгий хвіст «на блюдечку» як безкоштовний подарунок від Андерссона, унаслідок цього помиратимуть особливо молодими.

Я вже писав, що преференції самиць зазвичай тягнутимуть хвости та інші окраси в напрямку збільшення. Теоретично, як ми бачили вище, немає жодних причин, чому б їм не тягти в абсолютно протилежному напрямку, наприклад у напрямку дедалі більшого скорочення, а не подовження хвостів. Невеличкий птах волове очко має хвіст настільки короткий і схожий на обрубок, що виникає спокуса поцікавитись, чи не є він часом коротшим, аніж «має» бути для строго утилітарних цілей. Як можна здогадатися з непропорційної гучності співу самців волового очка, конкуренція між ними є доволі жорсткою. Такий спів просто не може не бути затратним, і відомо, що самець цього птаха може навіть «заспіватися» буквально до смерті. Як і оксамитові ткачі, успішні самці зазвичай мають на своїй території більше однієї самиці. За таких конкурентних умов можна було б очікувати розгортання позитивних зворотних зв’язків. Але чи може короткий хвіст волового очка являти собою кінцевий продукт нестримного процесу еволюційного скорочення?

Залишивши волове очко осторонь, віяла павичів, хвости оксамитового ткача та райського птаха в їхній кричущій екстравагантності дуже легко уявити кінцевими продуктами вибухової, спіралеподібної еволюції шляхом позитивного зворотного зв’язку. Фішер і його сучасні наступники показали нам, як вона могла б розвиватися. Чи прив’язана ця ідея, по суті, до статевого відбору, чи переконливі аналогії можна знайти також в інших різновидах еволюції? Це запитання варто поставити хоча б з огляду на аспекти нашої власної еволюції, де існує більше ніж припущення про їхню вибуховість, — зокрема, надзвичайно швидке «роздування» наших мізків упродовж останніх кількох мільйонів років. Існує думка, що це через статевий відбір як такий, бо мізкуватість є статево бажаною ознакою (принаймні якийсь її прояв на кшталт здатності запам’ятовувати па довгого й складного ритуального танцю). Але могло також бути, що розміри мозку демонструють вибухове збільшення під впливом іншого різновиду відбору, аналогічного, але не ідентичного статевому. На мою думку, тут корисно буде розрізняти два рівні можливої аналогії зі статевим відбором — слабку й сильну.

Слабка аналогія зводиться до того, що будь-який еволюційний процес, в якому кінцевий продукт одного етапу готує сцену для наступного, є потенційно прогресивним, іноді вибуховим чином. Ми вже зустрічалися з цією ідеєю в поперед­ньому розділі, коли говорили про «гонитву озброєнь». Кожне еволюційне покращення спорядження хижака змінює тиск на здобич, тим самим змушуючи її ставати кращою в уникненні хижаків. Це, у свою чергу, здійснює тиск на хижаків, спонукаючи їх удосконалюватись, тож ми маємо тут висхідну спіраль. Як ми вже бачили, імовірно, що ані хижаки, ані здобич не обов’язково досягнуть унаслідок такої еволюції більшого успіху, бо їхні вороги покращуватимуться одночасно з ними. Але тим не менш і здобич, і хижаки стають прогресивно краще спорядженими . Отже, це — слабка аналогія зі статевим відбором. Сильна аналогія зі статевим відбором зазначає, що суттю теорії Фішера/Ланде є явище на кшталт «зеленої бороди», за допомогою якого гени вибору самиць зазвичай автоматично обирають копії самих себе , тобто відбувається процес з автоматичною тенденцією до вибуховості. Чи існують інші приклади такого роду явища, крім самого статевого відбору, наразі не з’ясовано.