Панас Мирний - Як ведеться, так і живеться

– Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене, – покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі очі світили, як у кота, горіли аж зеленим огнем.

– Чого ви до мене прийшли? – скрикнув він. – Кликав я вас? Ви там собі що не робили – я не йшов підглядати, не мішайтеся і до мене!

Івась порвався не йти, а бігти – такий грізний та страшний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побіг і Грицько.

– Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж та ще й матері на борщ понеси – подякує! – кричав на бігу Грицько.

Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.

Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.

– Проклятий москальчук! – жалівся він Івасеві. – Не одхилися я – мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала. Підожди ж ти мені! – і він посварився кулаком.

– Що ти йому зробиш, такому здоровкові? – сказав Івась.

– Хто здоровий? Він? – скрикнув Грицько. – Здоровий, як бугай, а трусливий, як заєць! Хіба не віяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка, – украду уже в батька тютюну на люльку, як тільки дам, то так накладе йому боки, що тільки держись!

– Чуєш, – помовчавши, почав знову Грицько, – коли будемо гнати до водопою – не жени його ні овець, ні теляти. Коли ж так, хай сам, чортів цвик, гоне, а то звик панувати…

– Мені, Грицьку, вже їсти хочеться, – сказав Івась і напрямився до балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшовши у тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.

– Давай усю тараню поїмо, – сказав Грицько, – йому нічого не зоставимо.

– Нехай йому з його таранею, – одказав Івась.

– Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо! – Очі у Грицька весело заграли, він мерщій схопився і побіг переховувати торбу.

Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотів заховати у бур'яні – видно, намірявся занести аж в осоку до озера – та роздумав.

– Годі тобі носитись з нею, іди вже їсти! – гукнув на його Івась.

Так Грицько і не переховав торби, тільки кинув на сонці у траві та й побіг до брата.

Сонце стояло якраз над головою; не гріло – палило; польовий вітер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи тіні, і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке телятко бекало, мов жалілося: та й душно ж як! Справді було душно, аж варко, так душно. Нігде було заховатися, нігде голову приткнути у тінь, бо й тіні не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав під тим світом, зв'ялена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу, ніякого гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге полетіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця – зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши овечат і чорного бичка – Грицько так-таки і не схотів гнати до водопою Василевого товару, – повкладалися прямо на траві, на сонці. Їх запечена шкура казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тільки трохи набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу заснув, Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав Василеві: Ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його дражнили, – думав він, – я йому не сим, то другим віддячу!»

Ні з ким він ніколи так не ворогував, як з Василем, і Василь не любив Грицька; брати двоюрідні – вони жили гірше чужих, гризлися, як кішка з собакою. Аби що запримітив Грицько за Василем – зараз і вибива йому очі, на глузд піднімає. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицькові дозолити; тільки все стиха, крадькома, як кішка, мов і не він, то кийок мережаний поламає, то пужално цяцьковане закине, то м'яч украде і захарпає, а часом і боки накладе Грицькові. Така спірка, така ворожнеча ніколи між ними не втихала, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От і тепер досада їсть Грицькове серце, і він тільки дожида случаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи від Ратієвщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, міцно сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до того місця, де лежить Грицько. Ступінь-другий… і високо стрибає через його.