Панас Мирний: Як ведеться, так і живеться

– Що воно свище? – спитав Івась.

– Черепаха, – одказав Грицько.

– Проклята, як здорово, – і Івась почав до неї собі свистіти.

– Та де ж ти бачив гадюку? – допитувався він, коли йому надолужило дражнити черепаху.

– Та кажу ж, он там. Тільки я не піду.

Івась покрався сам. Бистро його очі бігали по траві, по будяках, він шарив ними і все подавався уперед.

– Та де ж?! – нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому місці, де вказував Грицько, нічого.

– Та кажу ж, там.

– Тут нема нічого.

– Їй-богу? – здивувавсь Грицько.

– То вже ж би я не стояв, коли б було що! – гукнув Івась.

Грицько підтюпцем побіг до брата. Хвилина була крута для Грицька – Івась так і впився у його очима, а його сміх-регіт розбирає.

– Еге-е, – затяг він, – значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцій самій будячині – бач, і головка збита, отут вона сиділа, отут її голова лежала, червона та люта, – розказував Грицько.

Івась подивився на будячину – зелена, нерозцвічена квітка її лежала свіжо збита долі, – подивився в очі брата, чи не бреше лиш, – ні, Грицько так сміло дивився на його.

– Так, так, утекла! – промовив він, досада ущипнула за серце. – От раз приходилось побачити – узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?

– Куди? у болото! – одказав Грицько.

Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрутнувсь він коло того місця, проходив його і вздовж, і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву – нігде немає гадюки і сліду ніякого не видно.

– Хай їй біс! Ходім назад, – рішив він.

Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної води; накидалися на жаб, і – боже! – який радий був Івась, коли йому довелося одну розчавучити здоровенною цеглиною.

– Ото б було і гадюці! – скрикнув він…

– Де то се наш Василь? – спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.

– Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись, – одказав Івась, сідаючи коло брата.

– Дума, що шукають? Чудний! – рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.

– А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все розказує, який він у неї розумний, – перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою. – Оце, каже, у дяка вивчу та ще і в школу віддам. І батько, каже, пише з полку: віддай безпремінно Василя у школу.

– То що, як у школу віддасть? – якось призро спитав Івась. – Щоб навчився сестру дужче бити.

– Вивчу, каже, та й одішлю до батька – батько, кажуть, полковим писарем, чи що, так до батька ото й відішле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарі або в дяки.

– Буде горобців на дзвіниці лякати! – додав Івась.

– Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати, – так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив – то все гаразд, усе до ладу, а от як Галя що зробить – то все не так, – помовчавши, додав Грицько.

Іван нічого не одказав, тільки глибоко зітхнув.

– Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б і нас не вчили… – не швидко обізвавсь Івась.

– Якби ж то! – зразу одказав Грицько та й схопився. – Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тільки вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона тільки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того – і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись – йому дай. От і тепер, що хоч дам, тільки ходімо шукати – то десь у бур'яні і знайдемо.

Іван зареготавсь:

– Ану, ходімо, справді.

– Ходімо.

Брати разом посхоплювались і кинулись іти.

– Ти бачив, куди він ішов? – спитав Грицько.

– Він туди, на Ратієвщину подався.

– Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.

– Вассси-и-лю! – гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.

– Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур'яні набредемо. Ти йди туди, а я – сюди. – І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.