Вагіф Султанли - Полярна ніч

Оповідання Вагіфа Султанли допомогають прояснити питання екзистенції етнічної ментальності в широкому сенсі, розкривають сутність емоційного, ситуативного існування, прагнення до осмислення і свободи вибору. Кожен автор поняття етноментальність розуміє по своєму і вкладає в нього власний зміст, що призводить до складності розуміння цілісності цього питання. Пошуки спільного та відмінного дають зрозуміти, хто ми, українці, чим схожі та чим відрізняємося від тюрків в аспекті глибинних, світоглядних сутнісних характеристик.

Дуже важливо, що українські читачі вперше познайомляться з літературним доробком азербайджанського автора та матимуть нагоду доторкнутися до скарбниці тюркської культури, елементів сфери суспільного життя, проблематики системи цінностей, матимуть цілісну уяву про життя та побут людини у сучаснім Азербайджані.

Здобувач кафедри філософії Запорізького національного університету, дослідник тюркської соціальності

Ніна Білокопитова

Стамбул, 2015 рік

Ночами, стоячи на веранді, він дивився на біліючу в молочному місячному світлі дорогу. Починаючись з околиці села, ця біла дорога тяглася в саму глиб полинових рівнин. Лягаючи ж в ліжко, закриваючи очі, він бачив уві сні білого коня, що скаче по білій дорозі. Щоночі білий кінь, їдучи в молочному світлі місяця, віддалявся все далі й далі. Куди скакав цей білий кінь по білій-білій дорозі в таку світлу ніч? І чому ночами не видно було кінця цієї білої дороги і неясним був її напрямок…

Ночами, уві сні, він боявся, що біла дорога закінчиться. Страх цей вселився в нього з того самого дня, коли торік голова Гачай відправив всіх колгоспних коней на м’ясо.

… У селі залишилося всього-навсього три коня. Один – Лятіфа. Його коня не чіпали, тому як Лятіф був єдиним пастухом на колгоспній фермі, до того ж постарів він зовсім і без коня йому було не обійтися. Інший – охоронця Закіра. Він сторожив конюшину близько виноградників, і йому теж необхідний бул кінь, щоб долати таку відстань. Третій був конем самого Назіра-кіши. Тільки Назір-кіши ані колгоспного стада не пас, ані конюшини не охороняв далеко за селом; ані батьківської потреби не знав.

Причина була в тому, що був він колгоспним ковалем і за все своє довге життя жодного дня не провів без коня. У селі всі, від малого до старого, знали, що Назір-кіши проживе без їжі, без води, але без коня і години не протягне.

Назір-кіши на селі був не тільки ковалем, з чиїм би конем чого б не сталося, вели до нього: «Прошу тебе, подивися, що з нею». Назір-кіши, відкривши коневі рота, спочатку оглядав його зуби, потім, розсунувши вії, оглядав кромку ока, потім нахилявся, заглядав під живіт, і тільки після цього визначав, що з ним.

З того дня, як коней зібрали і відправили на забій, старий відчував, що голова Гачай не проти знести його «ковальську лавку», але поки не береться за це, чи то через те, що високо цінує коваля, чи то просто засмучувати його не хоче. Чекає, може, сам він усе зрозуміє. Однак, все розуміючи, Назір-кіши, тим не менш, знав і те, що, незважаючи на вік, йому важко буде залишитися без роботи, без справи своєї, от і все.

Вечоріло. Холодний осінній вітер, безжально обриваючи жовте листя з дерев, розкидав їх по вулицях. У блакитній небесній порожнечі, як сон, як видіння, погойдувалась біла хмара. Назір-кіши сидів у своїй «ковальській лавці». Погляд його був прикутий до неба, немов він боявся, що біла хмара зникне. Тупіт, що долинав зовні, вивів його із задуми. Піднявши голову, він глянув у відкрите вікно, на темніючий горизонт і на втомлену худобу, яка поверталася з випасу. Потім, пошукавши поглядом, знову знайшов шматочок хмари, на який дивився.

Він напружив легені. Так затягнувся цигаркою, ніби назавжди позбавлявся її. Димлячи цигаркою, він знову замислився, і, думки його йшли все глибше і в тих глибинах розмотувались, немов клубок, і він не міг знайти вже ані початку їх, ані кінця.

Нарешті, він важко підвівся з місця. Знявши з вішалки, надів свою стару, вицвілу куртку. Важко замкнувши двері, попрямував до будинку.

Назір-кіши постарів. Але сьогодні не старість турбувала його. Ця біда вже постаріла разом з ним за довгі роки. Не думав він сьогодні і про бездітність свою, бо і це горе він давно поховав у серці своєму, дуже давно. Навіть рана того болю вже заросла і забулася.

Цілий тиждень він нічого не робить. Був час, дотемна не згинав він колін, в день по тридцять-сорок коней підковував. А тепер? Хіба що проїджаючий вершник іноді загляне до майстра за чим-небудь, та зрідка з сусіднього села хтось навідається.