Людмила Когут - Країна розбитих сердець

І от тепер цими клятими вокзальними сходами вона ледве волочила валізу і подумки завзято сварила себе. Ради чого все це!? Щоб міністерські клерки не подумали, що тільки в столиці є достойні жінки, а на всій українській периферії – лише жіночоподібні торби, на яких не може звернути уваги шановне чоловіче «панство столичного розливу». А їй, Уляні, що до їхніх вражень і оцінок?!

Цієї хвилини сумка з одягом видалась їй просто неймовірно важкою. Врешті-решт її поневіряння закінчились, і, засапавшись та захекавшись, вона подолала останню сходинку виходу на перон.

Страшенно вимучена дійшла до свого вагона, тремтячими від хвилювання та перевтоми руками дістала квиток і віддала вусатому та дуже пихатому провідникові. Той глянув, мовчки повернув його Уляні і байдуже почав спостерігати, як вона тягне торбу у вагон.

Високі сходинки не піддавались, коліщатка валізи застрявали між металевими отворами. Уляна мучилась. Від напруження, злості та безпомічності почервоніла, але ніхто не квапився їй допомагати – ні товстомордий провідник, ні довготелесий пасажир, який мав заходити у вагон після неї, а наразі стояв непорушно, мов кам'яне одоробло.

«Так, я недаремно їх ненавиджу, бо справжніх чоловіків таки мало на білому світі!!!» – ця думка іржею точила її свідомість, але Уляна ґонорово ні в кого не просила допомоги.

«Хіба їм очі засліпило? Щоб вони вам повилазили, ті ваші баньки, коли ви не бачите, як жінка мордується із вантажем, а вам і не йокне в серці чи у вашій дурній голові», – побажала їм подумки «всього найкращого» Уляна.

Самотужки ледве запхала свою торбу в тамбур і потягла по вагону. Добре, що її місце було в першому купе. Засунула валізу під полицю і втомлено сіла. Через декілька хвилин довготелесий увіпхав «своє мерзенне єство» у простір її купе – настрій в Уляни цілком погіршився. «Це ж треба! Вагон напівпустий, а його нечиста сила принесла саме до мене. Дорога зіпсута!!!» – спересердя зітхнула. Вона не знала цього чоловіка, але встигла за одну хвилину зненавидіти його. Сиділа лиха і недобра на весь чоловічий рід.

«Ну що йому вартувало допомогти піднести мою валізу на ті декілька вагонних сходинок? Для мене – то був тягар, для нього – пушинка. Але його засліпили байдужість і невихованість!!!»

І от тепер він – її попутник!!! Уляна була зла на нього, а він навіть не розумів причини її недоброзичливості та неприязні. Яка обмеженість!

«Добре, що зараз вечір, і я ляжу спати та не буду із ним спілкуватись!»

Поїзд рушив. Уляна розстелила постіль і «ввімкнула німецьку хвилю» – була німою, не промовила до свого сусіда ні словечка, хоча він намагався із нею заговорити. Своєю мовчанкою вона збила його з пантелику.

«Я його зігнорувала, а він не може докумекати, чому я мовчу. Бовдур! Його розум, напевно, ще не доріс до спілкування зі слабкою та сильною половиною людства, – не могла вгамувати несподіваної люті. – Ці поняття у мудрих людей всмоктуються з молоком матері і передаються із покоління в покоління на генному рівні, як велика цінність і надбання. Але в нашому посткомуністично-соціалістичному суспільстві ще немає чоловіка-джентльмена». Вона дедалі більше ненавиділа гомо сапієнс у штанах.

Дорога спонукала до міркувань, заснути було важко. Перевертаючись із боку на бік на твердій вагонній полиці і зручніше вмощуючись, Уляна трохи відпочила під ритмічне колисання поїзда, потім подобріла, заспокоїлась і, усміхнувшись сама до себе, почала філософствувати: «І чого це я так розлютилась? Ну хто мені винен, що я взяла таку важку валізу? Ніхто! Кожен із цих людей міг мені відповісти: «Це твоя ноша! Ти і неси! А не можеш – то залиши її і не стогни, та не зганяй свою злість і роздратування на інших… Кожен тягне на собі стільки, скільки він може і хоче. Це однакового стосується як дорожньої торби, так і всього, що є в житті, – обов'язків, турбот, кохання», – мудрувала в напівдрімоті.

Думки нанизувались, як намистини на нитку. Чорно-білі, різнокольорові, яскраві і темні змінювали одна одну, як і події життя – сумні і невеселі чергувались із веселими та оптимістичними.

Зітхаючи, подумки аналізувала останні роки свого подружнього життя і питала себе: «А що я маю зараз? Сіре існування самотньої жінки: робота, дім, діти, подруги».

Чоловік покинув її два роки тому. Нарікати на Андрія та тужити за ним вона не хотіла, бо і сама втомилась від таких стосунків. Вона забула, що таке дзвінкий радісний сміх кохання! Дуже шкода, що це в далекому минулому!!! Жаль, що все так швидко минає, і колесо часу не можна повернути назад. Як багато вона б змінила у своєму минулому житті!!!