Христина Лукащук: Сусід

– Померла? – напевне сьогодні це моя місія – повторювати за чоловіком слова.

– Так. Саме про це я й намагаюся тобі сказати, – Олег полегшено зітхнув.

– А не про розлучення? – квола спроба переконатись, що, можливо, це все-таки був страшний сон.

– І про розлучення також. Все між собою пов’язане, – терпляче.

Мовчала, лише дивилась на свого чоловіка і дрібно тремтіла, немов загнаний у кут звір. Намагалась нічим не видати свого хвилювання, яке чомусь наростало і немилосердно збільшувалось, як червона пляма від розлитого вина на гаптованому єдвабом обрусі, образ якого раптом постав перед внутрішнім зором, хоч могла б поклястись, що ніколи досі того обруса на очі не бачила.

– Сьогодні після обіду позвонила тета Стефа і ледве стримуючи ридання попросила, аби я після роботи заскочив до неї. Не питав у чому річ – поїхав. З порогу поділилась новиною, раз у раз втираючи сльози. В Бразилії померла її сестра. Схлипуючи і наливаючи мені другу тарілку борщу, вона розповіла про те, як телефонував адвокат, якого найняла покійна тітка, і повідомив, що кожен родич покійної отримає свою частку від спадку в пів мільйона доларів.

– Ого, – вирвалось у мене.

Таке число будь-кого змусить забути про якісь там душевні переживання.

– От і я сказав – ого. Тета Стефа мене підтримала – сказала, що й справді сума велика, але й родина у нас чималенька. По її скромних підрахунках я можу отримати близько ста тисяч.

– І що, тепер ти, уявивши себе багатієм, вирішив розлучитись зі мною і знайти собі якусь молоду? – оживилась я.

Судячи з усього – це могло бути схожим на правду. Не було змісту чекати на якесь диво.

– Та що ти? – Олег здивовано втупився в мене своїми сивими, мов голуби, очима, які я так колись любила і на крилах яких витала в хмарах своїх мрій весь період нашого зустрічання.

Без подиву зауважила, що тепер його очі мене майже не проймають і тим паче не здіймають до небес.

– Хіба не правда? Хіба нормальному чоловікові не спаде така думка? Ах так, тобі вона й не спала… це все твоя люба тета Стефа… – я обережно пробувала знайти кінці і вияснити, наскільки все трагічно.

– Ти нічого не розумієш, – чоловік на диво не втрачав терпіння. – Це ж все для твого блага…

– Еге ж, – вирвалось у мене.

Що ж – принаймні вже не повторяю за ним.

– Слухай сюди… Все значно простіше, ніж ти гадаєш – ми розлучаємось фективно, – підкреслив він, – я прописуюсь в тітки, і вона спокійно подає на розширення квартирної площі. Документи про санітарну непридатність, я на додачу – так більше шансів отримати кращу пропозицію. А тих грошей, які нам перепадуть зі спадку, вистарчить, аби викупити решту будинку.

Розумієш, таким чином ми зможемо повернути те, що й так належало нашій родині. І врешті решт тета Стефа погодилася переписати свою частку будинку на мене, враховуючи те, що ми будемо її доглядати до смерті… – Олег нарешті спинився і знову засяяв як новий мідяк.

– Що ж? – я була збита з пантелику. – Доля правди в твоїх словах таки є, – довелося мені визнати очевидне.

– От бачиш, – втішився чоловік, – тета Стефа так і казала, якщо я тобі зумію все спокійно пояснити, то ти одразу погодишся, бо ти ж не дурна жінка…

– Вона так і сказала?

– Про що?

– Про те, що я не дурна жінка?

– Так. А чому тебе це дивує?

– Не знаю, але до сих пір мені видавалось, що вона так не думала…

– Вікуся, не починай, – його нічим не можна було збити з пантелику, – то що, ти згідна?

Я й справді не знала, що сказати. Все звучало дуже гарно – свій будинок практично в самому центрі Львова, ми з чоловіком повноправні господарі. То й що, що разом з тетою Стефою – дім великий, місця на всіх вистарчить. Свій садок, разом з друзями на вихідних готуємо шашлик, печені овочі… Так, усе чудово і, здається, таки виконально, тим паче, що хтось там з родини працює в міській раді, тож може за відповідну винагороду пособити коли що…

Але муляло мене тоді одне – чому обов’язково розлучатися? Чому не можемо обоє приписатися до тітки – тоді шанси збільшаться вдвічі.

– А чому б і мені не прописатися до твоєї тети? – висловила свої думки вголос.

– Ми й про це з тетою розмовляли, – спокійно запевнив мене чоловік. – Звісно, шанси збільшаться, – наче читав мої думки, – але тоді доведеться продавати твою квартиру, а ти сама знаєш, що старій Гудзьовій з 5 «А» вже не довго лишилось, тож ти перша по закону можеш подати заяву на приєднання ще однієї кімнати в комунальній квартирі.