Як се – набік, мабуть, не зрозумів не тільки Іван із тим, як його, Матвієм, а ще ж і два чи три козаки позаду, мабуть, мало що втямили.
Оте полонення Івана Виговського, якщо чесно, було чистою виставою майже без дійових осіб – цілком само собою здійснилося. Хто його зна, а тим більше сам Іван, чого він потрапив у руки саме цим двом, тому німому Матвію та матюшнику Панасу (а той Панас, повірте, гнув таке, що я не те що казати тут – натякнути на ту хвору брань не можу).
– Шо ти, гнида, закрив свою роздовбану пащеку, наче вареником чи галушкою подавився?! А, ірод окаянний і сволота немислима?! Ти думаєш балакать чи ні?! Ану підставляй гузно, хрищ!
Панас розмахнувся широко ногою, тримаючи таким чином Виговського за лікоть, щоб влучити носаком точно нижче спини Матвію. Якийсь із хлопців, що йшли позаду, правда, при тому намірі притримав свого (як потім з’ясувалось) ватажка – хорунжого. Стався поштовх, і Виговський упав одним коліном у крихкий ґрунт. Таким чином він і стояв якийсь час, бо Панаса довелось довго втихомирювати, а Матвій, не відводячи руки, заціпенів на місці й просто спостерігав, що воно робиться.
За якусь хвильку Виговському довелось на власних вухах відчути всю шир української національної лайки.
– Ой ви ж, сучі упирята, свині безмозкі та наволоч пакосна сто раз! Куди ок хріну потаскались обходити ляхів – до короля в Варшаву чи до своїх затасканих хвойд-жіночок на хутори?! Куди ти, гнидо дрібна, потаскав два загони, я тебе, Іудо, питаю?!!
– Дак цеє… Осавул казав!
– Запхни мені того осавула, щеня юродиве, знаєш куди!.. Падло й віровідступник!
Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблі й гай-гай по козацьких головах.
На щастя, його хвацько спинили.
– Сюди давай мені те порося смердюче, в гною – колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на м’ясо пущу! Твар неправославна!
Іван Остапович спостерігав за чудним дійством уже з більшою цікавістю, бо в нього зажеврів у душі вогник надії втекти під той гамір.
– Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та біснуватих шмаркачів! Уб’ю!!!
Виговський озирнувся навсібіч і раптом спинив погляд на дивині – серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавині позицій Хмеля сидить на траві, вірніш, на килимку обгорілий татарин і натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослівна і звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюється.
Виговський не чує того голосіння. Йому здається, що навіжений мусульманин кричить:
– Діво Маріє, Спаси!!!
– Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..
Діда Панаса підіймають.
Без ноги.
Гарматний обстріл – кругом біганина.
Бух! Бух! Бух!
Шмаття землі навіжено здіймається вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якої п’яні холопи-повстанці зривають товсте покривало. Земля стогнала.
«Ішла Божа Мати калину ламати», – прошепотів спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасової ноги.
«Ішла Божа Мати Спасати…»
– Іди!
Якісь геть інші люди підхопили Виговського, потаскали у протилежний бік.
– Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!
– Я?..
Іван хтозна чого знітився.
– Я не кричу…
– Тільки-но ж горлав на всю пащу!
Іван не помітив свого горлання. Він усе шукав поглядом обгорілого мусульманина між ряду мертвяків.
– Маму звав… – промовив тихо.
– Яку в дідька?!
– Марію…
– Іди вже!..
Охоронець скривив принизливу гримасу.
– Іди!
Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятівна божевільна здогадка спалахнула в його голові і він вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»
Впав од стусана, знепритомнів і таким чином був забраний геть від поля бою.
У Софії дзвеніли дзвони…
* * *
Причепилися до мене – розкажи жахалку і все тобі. Наче я який сільський Стівен Кінг – жахалки розказувати. Хоча…
То все Світланка. Вона на такі справи охоча – щось про людожерів у газеті вичитала й давай. Та в неї не вийшло нічого – не вміє вона людей жахати. Сміху було та й годі! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмієш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмію… Ото моя тітка було – ще як у школу ходила, нарозказує бабиних переказів, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вія… Страх та й годі – вночі заснути не можна!
Стривайте…
Є одна казочка – ще з діда-прадіда переказується. От я вам і повім.
Слухайте, товариство!
Ніч же ж яка – саме для жахалок.
Читать дальше