Тамара Альохіна - Секрет радості

− Це дуже добре, − промовив Букі.

− Ми не ходимо просто так, − підтвердив Кирилко, − ми приносимо користь. А нещодавно ми з татом змайстрували годівничку і почепили її на старій яблуні.

− А я намалювала на ній квіти і ще й горобчика, − похвасталася Ліза.

− І навіщось розфарбувала його, − спантеличено промовив Кирилко.

− Так краще!

− А ти як вважаєш, Букі? – запитав хлопчик.

− Як я думаю, − відповів Букі, − розповім вам завтра у цей же час.

− Давай-но, Кирилко, змайструємо годівничку, − сказав якось тато.

− Можна взяти пластикову пляшку, − запропонував хлопчик, − і вирізати в ній віконце. Зараз усі так роблять.

− Ні-ні, − заперечив тато, − від таких годівниць користь є, тільки краси ніякої. А ми з тобою змайструємо особливу годівничку!

− Яку? – запитав хлопчик.

− А ось яку, − тато показав малюнок.

− Це схоже на будиночок!

− Правильно, сама годівниця глибока, щоб їжа не випадала, а над нею дашок.

− Дах від дощу, − здогадався хлопчик.

− Від дощу та снігу, щоб за будь-якої погоди їжа лишалася сухою.

Від слів до справи.

Коли годівничка була готова, у майстерню зайшла Ліза і запропонувала:

− А давайте я розфарбую її.

− Це буде прекрасно! – зрадів тато.

Ліза взяла олівці і намалювала: з одного боку букет квітів, а з іншого – яскравого барвистого горобчика.

Коли все було готово, годівницю повісили в саду на старій яблуні. Насипали в неї їжу.

А на цій яблуні жили Сірий горобець та Сіра горобчиха.

− Поглянь, − сказав Горобець, − тепер у нас своя їдальня.

− Ой, як гарно. І як красиво! – згодилась Горобчиха, − І квіти, і горобчик!

− Таких горобців не буває! – сказав Сірий горобець.

− А може, й бувають, − заперечила його подруга.

− Не буває таких горобців!

− А може, буває!

− Не буває! – дуже голосно закричав Горобець. – Я старший і розумніший: я точно знаю!

− Гаразд, − згодилась Горобчиха, − не буває. Не варто тобі так перейматися, дорогий!

Слухав їх намальований горобець, слухав і прикро йому стало:

− Як же не буває, якщо я ось тут є! Я буваю, тобто я є!

Та оскільки живі горобці його не чули, він вирішив їм довести, що насправді існує. Дочекався ночі і, коли птахи заснули, усю їхню їжу розкидав.

Прокинулися вранці сірі горобці, глянули – а їжа на землі.

− Дивно, − промовили вони, − хто б це міг зробити, та й навіщо?

Наступного ранку знову все повторилося.

− Слід би вистежити цього розбійника, − сказав Сірий горобець.

− А давай прикинемося, що ми спимо, − запропонувала Горобчиха, − і будемо стежити.

− Так і зробимо!

Щойно стемніло, птахи зробили вигляд, нібито вони сплять, а самі стали спостерігати через гілочки. І бачать: намальований горобець поворухнувся, розправив крильця й злетів, зовсім як справжній. Покружляв над годівничкою, а потім усе зерно скинув на землю.

− Ах, ти ж розбійник! – закричав Сірий горобець. – Зараз я тебе провчу!

− А як же ти мене провчиш, якщо мене немає? – запитав Барвистий горобець. Він повернувся на своє місце і знову став намальованим.

− Навіщо він це робить? – не розумів Сірий горобець. – Навіщо шкодить нам?

− Ну, ти ж говорив «не буває таких горобців, не буває» – от він і образився. – пояснила Горобчиха.

− Гаразд, − буркнув Сірий горобець, − бачу, що бувають! Лише не второпаю: навіщо?

− А я знаю.

− Ну, так поясни чи що!

− Бачиш, із цього боку квіточки намальовані?

− Ну.

− Навіщо вони?

− Для краси!

− Отож і він так само, − пояснила Горобчиха, − і він теж – для краси!

− Гаразд, − сказав Горобець, − хай собі, аби лише нашу їжу не скидав!

− Отож-то, − сказав Барвистий горобець, − і нічого було задаватися: ми тільки сірі, ми найгоробчіші! Інші теж бувають!

− Ну, добре, добре, − сказав Кирилко, прослухавши казку. – А яка ж користь від краси?

− Від краси велика користь, − пояснила Ліза. – На неї приємно дивитися, і настрій поліпшується!

− Це правильно, − згодився Букі. – Проте є один секрет.

− Секрет? – здивувалися діти.

− Завтра я вам розповім про нього.

Наступного дня Букі пояснив дітям, у чому полягає секрет.

− Світ, у якому ви живете, схожий на дзеркало.

− А що відбивається у ньому? – поцікавилися діти.

− Всі ваші вчинки. От лише не відразу, як у звичайному дзеркалі, а через деякий час.

− Значить, якщо я роблю щось добре для когось, то у моєму житті відобразиться це добре для мене?