Зінаїда Луценко - Маринчина лялька

Хіба як у неділю варила я вареники – отоді й наставало у нашій хаті свято!

Ще не кидаю в окріп варити – а Іван вже порахує.

– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слідкує.

А вареники я робила великі, коли поваряться, виходили сірі, череваті. Як поспливають у окропі, викину їх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареників уже очі горять, руки тягнуться, із губів капле слина.

– Ану мені хай спробує візьме хто зайвий!!! – кричить Іван.

Та де йому встигати! Не встигне й оком змигнути – а ложки тільки тарабанять, руки миготять туди й сюди, спробуй, заприміть.

Але й Іван не зіває – це його парафія, вареники.

Мирося швидко й третього ум’яла, скільки було на її душу, а по мисці ще аж два качаються. «А як встигну взяти?…» – думає вона, а рука вже давно у мисці.

І тут – ложкою по коліні трісь! – це Іван дістав.

– А! Попалась! Крадійка! Це був мій вареник і Марусин! – кричить Іван. – Бач, хотіла з’їсти! А не вийде! На тобі за це! – і б’є по другому коліні, щосили, ложкою.

– Ой, йой, йой!!! – плаче Мирося, тримаючись за коліно. Чи то від болю, чи від розпуки – що не встигла витягти і з’їсти того злощасного вареника. І жаліється: – Мамо, Іван мене б’є!

– Та не бий її, вона ж іще маленька, – прошу я в Івана. Та воно таке закляте!

– Маленька?! А це до яких пір вона буде маленька? Добра маленька, як їсть за двох великих!

Що йому казати? Хлопчик, хоче їсти. Я й мовчу…

Я своїх дітей ніколи й не била. Хіба що раз.

Якось Іван подер штани – довго ходив, аж нитки розлізлися, бо полотно зотліло. Сів на березі коло копанки і дере собі ті штани потроху, а дірка більша й більша. Дере і приказує:

– Тюмодир! Тюмодир-р-р-р! – і роздер від матні аж донизу. А тоді пішов межею по городі. Зайшов у подвір’я, як у спідниці.

Я саме мила руки до корови – як тут побачила таку прояву!

– Це хто тобі таке зробив?! – не зрозуміла зразу, злякалася, рушник мені у руках аж затрясся.

– Та я сам, оце… розпустив, бо вони подерлись…

– Ах ти ж недобра така дитино! – зірвалася я на крик. – Та я за роботою дня не бачу, за вами ночей не досипаю, а ти так рвеш?! Та ось тобі! – так мокрим рушником і вдарила хлопця по лиці, по спині, по грудях. – Оце тобі за те, що ти так цінуєш мою працю! Оце за те, що я… Оце… – і плачучи пішла до хати.

Моя хата була крайня у селі, а далі тільки поле. За ним – Лиса гора, левада, дорога на другі села. Город від хати збігав горою в берег. Як у колгоспі обсіються, під вербами в кінці мого городу ставили сівалки. І сільські діти мають тоді де гратись; стрибають по тих сівалках, бігають довкруги, доганяють одне одного. Або посідають рядочком, чисто як горобці, та й про щось своє щебечуть, про дитяче.

Якось мій старший хлопець, Грішка, стрибав по тих сівалках та й дострибався – не туди засунув ногу, підвернув.

– Ой болить же мені, а! – кричить.

І хто його там почує, хто прийде на поміч? Білий же день! Усі люди на роботі.

Немає ради… Викричався Грішка досхочу, та й покульгав сам через берег до діда Степана.

А той:

– А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на ліжку, давай мені сюди ногу!

Грішка крекче, закушує від болю губи, але таки дострибує і вкладається поверх суконного рядна на ліжку. Дід над ним згинається, щось шепче собі в бороду, береться руками за хвору ногу і тільки – смик!

Грішка від діда вже йде додому рівно.

А боком тільки позирає на баштан…

Баштан лежав попід Лисою горою. Дуже близько: нам із вікна хати добре видно. За сторожа на баштані поставили мого кума, Петра Кесаря.

От як починали достигати кавуни, Мирося і йшла на відвідини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро їй понакидає туди помідор, огірків – всього, що є.

Бо Мирося – дівчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грішка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жаліє.

Бо Грішка йшов на баштан із мішком! Туди йде Грішка – насвистує, підкидає босими ногами по дорозі порох. А на баштані колінкує, роззирається злодійкувато, і як ніхто його не запримітить, накидає повен мішок всього, та й пре на спині додому.

– Де це той злодій?! – якось увігнався Петро в моє подвір’я, біжить слідком за Грішкою. – От я тебе нарешті й вислідив, і піймав!

А я тоді місила діжку.

– Що сталося, куме? – розігнула спину. – За ким це ти женешся?

– Подавай мені сюди зараз же злодіяку, свого сина! Я здеру йому шкуру із плечей! – трясе Петро батогом. – Грішка твій де, питаю?! Я на свої очі щойно бачив, що він побіг за хату, гукай того волоцюгу сюди!