Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

Федеральні втікачі . Ллойдові Генрейду подобалося це словосполучення. Справжні монстри злочинного світу. Ось тобі, брудний пацюче! Покуштуй сендвіча зі свинцем, ти, сраний копе.

Тож у Демінгу вони повернули на північ і зараз були на трасі 180. Проїхали Герлі, Бейард і дещо більше містечко Сілвер-Сіті, у якому Ллойд купив пакет бургерів та вісім молочних коктейлів (Господи, якого біса він купив аж вісім стаканів тої бодяги? Скоро вони сцятимуть самим шоколадом), нагородивши офіціантку такою безглуздою та дурною усмішкою, що їй зробилося не по собі й не відпускало кілька годин. «Думаю, тому чоловікові байдуже – глянути на людину чи зарізати її», – сказала вона босові після обіду.

Проїхали Сілвер-Сіті й гнали Кліффом, коли дорога знову почала завертати на захід, а в тому напрямку вони їхати не збиралися. Бац із Ллойдом вискочили з Бакгорна й потрапили в покинуту Богом місцину: асфальтоване шосе у дві смуги обрамлювали піски й зарості полину, і до самого горизонту виднілися одноманітні узвишшя та плоскогір’я – одне й те саме, те саме, те саме… Хотілося плюнути на все й повернути назад.

– У нас пальне закінчується, – сказав Бац.

– От не летів би, блядь, був би порядок, – огризнувся Ллойд.

Він сьорбнув молочного коктейлю (то був уже третій стакан), і напій мало не поліз назад. Ллойд опустив вікно й викинув усе те лайно, включно з трьома іншими стаканами, яких вони й не торкалися.

– Гоп! Гоп! – крикнув Бац.

Він почав гратися з педаллю газу. «Конні» гойднувся вперед, сіпнувся назад, гойднувся вперед.

– Гнуздай цю кобилу, ковбою! – загорлав Ллойд.

– Гоп! Гоп!

– Хочеш курнути?

– Як маю, то курю, – сказав Бац. – Гоп! Гоп!

На килимку між ніг Ллойда лежав зелений пакет для сміття марки «Гефті». У ньому було шістнадцять фунтів марихуани. Ллойд засунув до нього руку, зачерпнув жменю й почав скручувати велетенський косяк.

– Гоп! Гоп!

«Конні» завиляв по дорозі, раз по раз перетинаючи розділову смугу.

– Ну що за херня! Досить! – крикнув Ллойд. – Воно вже по всьому салону!

– Та там ціла торба… гоп!

– Чуваче, облиш, нам же треба його штовхнути. Або напаримо комусь, або трохи згодом нас знайдуть у чиємусь багажнику.

– Окей, друзяко.

Бац повів машину нормально, однак спохмурнів.

– Це була твоя ідея. Твоя, блядь, ідея.

– Я гадав, що то гарна ідея.

– Ага, та я не думав, що доведеться пільгучити через усю йобану Аризону. І коли так до Нью-Йорка допремося?

– Ми хвоста позбуваємося, – сказав Ллойд.

У його уяві постала картина з поліцейським гаражем: ворота розчахуються, і в ніч вискакують сотні вінтажних коповозок. Тріщать рації, по цегляних стінах ковзають кольорові вогні. Виходь, Канарсі, ми знаємо, що ти там.

– Щасти, блядь, – пробурчав насуплений Бац. – Виходить просто зашибись. Знаєш, що в нас іще є? Крім пушок і наркоти? У нас шістнадцять баксів і три сотні йобаних кредиток, та ними сцикотно користатися. Ну що за хуйня? Готівки не вистачить навіть на те, щоб заправити цю свиню.

– Бог поможе, – сказав Ллойд. Він заклеїв слиною косяк і підкурив його від запальнички «континенталя». – Охуєнно.

– Нащо ти його куриш, якщо ми збираємося все спихнути? – не вгавав Бац: думка про Бога-помагайла його не дуже заспокоїла.

– Кілька разів не досиплемо. Ну ж бо, Бац. Курни.

Бац завжди ламався на таких пропозиціях. Він зареготав і взяв косяк. Між ними, спершись на грубий приклáд, стояв шмайсер із повною обоймою. «Конні» мчав собі далі. Стрілка індикатора пального спустилася до позначки «8».

Бац і Ллойд познайомилися за рік до того, коли відбували покарання на фермі в Неваді, у Браунсвілльському в’язничному таборі послабленого режиму. Браунсвілль – це дев’яносто акрів зрошуваних сільськогосподарських угідь та в’язничний комплекс із квонсетських ангарів, [72] Напівциліндричні збірні ангари з листового заліза, які використовують як казарми чи господарські будівлі. розташованих миль за шістдесят на північ від Тонопи та за вісімдесят миль на північний схід від Ґеббза. Навіть короткостровий термін там видавався пеклом. Попри те, що Браунсвілльський табір мав бути фермою, там майже нічого не росло. Щойно морква із салатом куштували палючих сонячних променів, вони слабко пихкали й розсипалися. Проростали самі бур’яни та бобові, і законодавчі органи штату фанатично чіплялися за теорію, що колись там можна буде вирощувати сою. Найкраще, що можна було сказати про існування Браунсвілля, – це те, що пустеля не квапилася захоплювати нові території. Директор в’язниці (йому подобалося, коли його кликали «босом») пишався тим, що він битий жак, і наймав тільки тих, у кому бачив таких самих бувалих перців. Він полюбляв розказувати новоприбулим, що Браунсвілль має послаблений режим, бо, коли доходить до втечі, виявляється, що воно як у тій пісні – нікуди не дінешся, малюче, ніде не сховаєшся. Дехто однаково пробував, та більшість сміливців за два-три дні приводили назад: утікачі поверталися обгорілими, напівсліпими від сонця і за ковток води були ладні продати босові свою зіщулену до родзинки душу. При цьому деякі з них дурнувато хихотіли, а один молодик, який протинявся в пустелі три дні, стверджував, що за кілька миль на південь від Ґеббза бачив замок, оточений ровом із водою. Він розказував, що рів охороняли тролі на кремезних чорних конях. За кілька місяців до Браунсвілля завітав мандрівний проповідник із Колорадо, і після його спектаклю молодик усією душею увірував у Господа.