Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

Він знову кашлянув у кулак.

– Татку! – скрикнула Крихітка Лавон і простягнула ручки. – Хочу, татку! А то! На горгоші, татку! А то!

– Не зараз, – сказав Чарлі та зник на кухні.

За секунду заторохтів глиняний посуд. Він забирав дрібні заощадження, які вона по долару, а іноді й по п’ятдесят центів складала в блакитну супницю на горішній полиці. Там було лише тридцять-сорок доларів. Гроші на домашні справи . Значить, усе по- справжньому. Що б то не було, воно відбувалося по-справжньому.

Діставши від батька таку відповідь, Крихітка Лавон, котрій майже ніколи та ні в чому не відмовляли, знову розрюмсалася. Саллі ледве вдягла її в легку курточку, а тоді гамузом поскидала мало не весь її одяг до сумки. Сама думка про те, аби покласти що-небудь у другу валізу, була смішною – валіза б луснула. Щоб заклацнути застібки, Саллі мусила притиснути її коліном. Вона подякувала Богу за те, що Крихітка Лавон навчена й не потрібно перейматися памперсами.

Чарлі заскочив до кімнати, і цього разу він справді біг. На ходу він засовував у кишені військової уніформи зіжмакані одинички та п’ятірки із супниці. Саллі підхопила Крихітку Лавон. Дівчинка вже повністю прокинулась і могла йти сама, та Саллі хотіла тримати її на руках. Вона нахилилась і взяла блакитну сумку за ручки.

– Куди ми, татку? – спитала Крихітка Лавон. – Я спатуняла.

– Дитятко може поспатуняти в машині, – сказав Чарлі, узявши дві валізи.

Крайка комбінації затріпотіла. Його очі мали той самий білий, вирячкуватий вигляд. Серед думок Саллі почала розростатися впевненість.

– Трапився нещасний випадок? – прошепотіла вона. – О Ісусе-Маріє, справді трапився, так? Якась аварія. Сталася аварія .

– Я грав у солітер, – сказав він. – Звів очі й побачив, що годинник змінив колір із зеленого на червоний. Увімкнув монітор. Саллі, вони всі…

Він затнувся, поглянув у широко розплющені очі Крихітки Лавон, усе ще обрамлені слізьми, однак зацікавлені.

– Там, унизу, усі МЕРТВІ, – сказав він. – Усі, за винятком одного чи двох, та, певне, їх уже також не стало.

– Татусю, що таке МЕТВІ? – поцікавилася Крихітка Лавон.

– Не зважай, люба, – промовила Саллі; їй здалося, що голос долинає з глибокого-глибокого каньйону.

Чарлі глитнув. У горлі щось клацнуло.

– Коли годинник стає червоним, усе має замкнутися на магнітні замки. У них там усе контролює комп’ютер «Чабб», а він начебто не помиляється. Я побачив, що показують монітори, та вискочив із кімнати. Думав, ті кляті двері мене навпіл розріжуть. Вони мали б замкнутися тієї ж миті, як годинник засвітився червоним, та я й сам не знаю, коли точно він змінив колір і скільки часу минуло, доки я підвів голову. І я вже майже добіг до паркінгу, коли почув, як вони загрюкнулися позаду. Одначе якби я звів очі на тридцять секунд пізніше, то зараз сидів би в пункті управління, замкнений у вежі, наче муха в пляшці.

– У чому річ? Що?…

– Не знаю. І не хочу знати. Мені відомо лише те, що воно вб… що воно ВБИЛО їх дуже швидко. Якщо я їм потрібен, доведеться мене впіймати. Так, вони платять надбавку за ризик, проте недостатню, аби я нікуди не сіпався. Вітер дме на захід. Поїдемо на схід. Ну ж бо, ходімо.

Вона все ще почувалася, наче не до кінця прокинулася, наче потрапила в пастку страшного, млосного жахіття, проте рушила за чоловіком до під’їзної доріжки, на якій у пахучій пустельній темряві каліфорнійської ночі стояв і тихенько іржавів їхній п’ятнадцятирічний «шеві».

Чарлі поскидав валізи в багажник, а господарську сумку – на заднє сидіння. Тримаючи на руках дитину, Саллі на хвильку затрималася біля пасажирських дверцят і подивилася на бунгало, у якому вони прожили останні чотири роки. Вона згадала, що, коли вони тільки заселялися, Крихітка Лавон ще зростала в її нутрі й усі поїздки на горгошах були ще попереду.

– Швидше! – гукнув Чарлі. – Жінко, залазь у машину!

Вона так і зробила. Він здав назад, і на секунду передні фари автівки вихопили з темряви фасад будинку. Їхнє віддзеркалення у вікнах дивилося на них очима загнаного звіра.

Чарлі напружено зігнувся над кермом; тьмяне світло від панелі з приладами підсвічувало його змарніле обличчя.

– Якщо ворота бази зачинені, доведеться йти на таран.

Він говорив серйозно. Вона це відчувала. Зненацька її коліна стали наче гумові.

Та потреби в таких відчайдушних діях не було. Ворота ніхто не замкнув. Один охоронець куняв над журналом. Його напарника Саллі не бачила – певне, він сидів спереду. Це був звичайний пропускний пункт для військового транспорту, і розташовувався він на зовнішньому периметрі бази, тому охоронцям не було діла до того, що коїлося в її серцевині.