Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

«Дав тому Рею в живіт, – написав Нік. – Ще одному поцілив у ніс. Мабуть, зламав».

– В основному Рей вештається з Вінсом Хоґаном, Біллі Ворнером та Майком Чайлдрессом, – сказав Бейкер. – Можливо, вийде підловити Вінса самого, він розколеться. Мужності в нього, як у дохлої медузи. Якщо він мені попадеться, то можна буде взятися за Майка з Біллі. Той перстень Реєві дали в Університеті штату Луїзіана. Він вилетів на другому курсі. – Шериф трохи помовчав, барабанячи пальцями по краю тарілки. – Гадаю, хлопче, можна спробувати. Якщо хочеш. Та маю тебе застерегти: вони можуть вислизнути. Ці йолопи злі й боягузливі, як ватага дворняг, однак вони місцеві, а ти лише глухонімий волоцюга. І якщо вони зірвуться з гачка, то кинуться тебе шукати.

Нік замислився. У голові кружляла сцена з ним самим – гопники штовхають його один одному, наче закривавлене опудало, а губи Рея формують слова: «Я його оддєлаю. Сосунок мене довбонув». Він думав про свій наплічник – про старого друга, з яким подорожував аж два роки; про те, як рюкзак зривають із його спини.

Він написав у блокноті одне слово й підкреслив його: « Спробуймо ».

Бейкер зітхнув.

– Окей, – кивнув він. – Вінс Хоґан працює на лісопильні, хоча це не зовсім так. Не працює, а шаройобиться. Якщо тобі так нормально, скатаємося туди близько дев’ятої. Може, вийде його налякати й вивести на чисту воду.

Нік кивнув.

– Як там твій рот? Док Соумз лишив трохи пігулок. Сказав, шо, певне, тобі буде геть невесело.

Нік похнюплено кивнув.

– Зараз дам. Це…

Він затнувся, і у своєму світі німого кіно Нік побачив, як шериф кілька разів чхнув у хустинку.

– Ще й оце на додачу, – вів далі Бейкер, та він знову відвернувся, і Нік устиг прочитати лише перше слово. – Узялася ця застуда на мою голову… Господи Ісусе, ну хіба життя не прекрасне? Вітаю тебе в Арканзасі, хлопче.

Шериф узяв пігулки й сів назад. Він дав Нікові ліки зі склянкою води, а тоді легенько потер шию під підборіддям. Там щось надулося й боліло. Набряклі лімфовузли, кашель, чхання, ще й наче температура. Ага, пречудовий буде день.

Ларрі прокинувся з легким похміллям і відчуттям того, що він не там, де треба. У роті стояв такий дух, наче малий дракончик скористався ним як нічним горщиком.

Ліжко було односпальним, але на ньому лежали дві подушки. Ларрі чув запах смаженого бекону. Він сів, подивився у вікно на сіре нью-йоркське небо, і першою його думкою було, що за ніч із Берклі сталося щось жахливе: район постарів, закіптявів, вкрився брудом. А тоді прийшла згадка про минулий вечір, і Ларрі второпав, що дивиться на Фордхем, а не на Берклі. Він перебував у квартирі на третьому поверсі в домі на Тремонт-авеню, неподалік від Конкурса, і скоро мати почне загадуватися, де вештається її Ларрі. Він їй зателефонував? Наговорив якихось відмазок?

Ларрі звісив ноги з ліжка та знайшов пожмакану пачку «Вінстона» з однією очманілою цигаркою. Він підкурив її зеленою пластиковою запальничкою «Бік». Смакувало, як лайно мертвого коня. З кухні чулося шкварчання бекону, подібне до шипіння радіо.

Дівчину звали Марія, і працювала вона… ким? Займалася оральною гігієною, так? Ларрі був не великим знавцем гігієни, та з оральною частиною вона впоралася чудово. Він пригадував, що його прутня заковтнули, як курячу гомілку від «Пердю». Крозбі, Стіллз та Неш линули з дешевого стереопрогравача у вітальні – вони співали про те, скільки води спливло, скільки часу минуло марно. [56] Ідеться про пісню «Wasted on the Way». Якщо йому не зраджує пам’ять, Марія часу точно не марнувала. Вона була дещо приголомшена, коли він виявився тим самим Ларрі Андервудом. Якоїсь миті вони полишили тусовку й пішли вештатися вулицями в пошуках відчиненого музичного магазину, щоб купити примірник «Сонця».

Він тихо застогнав і спробував прослідкувати події вчорашнього вечора від безневинного початку до орального завершення.

Ларрі згадав, що «Янкіз» на виїзді. Коли він прокинувся, мати вже пішла на роботу, лишивши на кухонному столі розклад команди й записку: «Ларрі, як бачиш, «Янкіз» не повернуться раніше, ніж 1 липня. 4 липня в них дві гри поспіль. Якщо на цей день у тебе немає планів, чому б тобі не зводити маму на стадіон? Пригощу тебе пивом із хот-доґами. У холодильнику яйця із сосисками, або візьми з хлібниці здобних булочок, дивись сам. Бувай, малий». Знизу Еліс Андервуд лишила свій фірмовий постскриптум: «Більшість розбишак, з якими ти знався, роз’їхались, і слава Богу, та, здається, Бадді Маркс працює в типографії на Стрікер-авеню».