Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

П’ять днів тому, 14 червня, він перебував у сонячній Південній Кароліні, де серед іншого було дуже багато планокурів, усіляких дивних сект, «Диснейленд»; і лише там можна знайти нічний клуб із танцівницями ґоу-ґоу, [26] Go-go dancer – танцівниця в нічному клубі, яка заохочує відвідувачів долучатися до танців, звідси й походить сам термін: «go-go» можна перекласти як «ану, ану». де грали кантрі. Коли він, заплативши збір на мості Трайборо, прибув на берег іншого океану, годинник показував за чверть четверту ночі. Накрапала похмура мжичка. Тільки в Нью-Йорку літній вранішній дощик може здаватися таким уперто похмурим. Ларрі бачив, як на лобовому склі «зета» вже почали збиратися дощові краплі, а крізь них було видно, що на сході небосхил поплямували перші ознаки світанку.

Любий Нью-Йорку, я повернувся додому.

Можливо, «Янкіз» зараз у місті. Тоді поїздка буде не марною. Стрибнути в метро до стадіону, випити пива, нам’яти кілька хот-доґів і подивитися, як «Янкіз» вибивають лайно з Клівленда чи Бостона…

Його думки сплутались, а коли він прийшов до тями, було вже значно світліше. Годинник на панелі приладів показував 6:05. Він задрімав. Ларрі побачив, що щура він не вигадав. Гризун повернувся. Маленька почвара проїла в котячому животі чималу діру. Пустий шлунок Ларрі повільно скрутився. Він хотів посигналити, щоб відлякати щура, однак злякався вигляду сонних будівель зі сміттєвими бачками: вони стояли навколо, мов нічні вартові.

Аби не бачити, як снідає щур, він трохи з’їхав на сидінні. Мужик, я лише вхоплю трохи пожувати, а тоді назад до метро. Ідеш увечері до стадіону «Янкіз»? Мо’, ще побачимося, старче. Хоча не думаю, що ти мене побачиш.

Фасад будинку був спаплюжений загадковими й зловісними теґами-графіті: «ЧІКО 116», «ЗОРРО 93», «КРИХІТКА ЕББІ #1!». У його дитинстві, до смерті батька, це був гарний район. Двійко кам’яних псів охороняли сходи, що здіймалися до подвійних дверей. За рік до того, як він поїхав на узбережжя, вандали зруйнували того, що стояв праворуч, – лишилися самі лапи. Та тепер від них обох уже нічого не лишилось, окрім задньої лапи лівого пса. Всеньке тіло, яке вона мала б підтримувати, зникло й тепер, мабуть, прикрашає кубло якогось пуерториканського наркоші. Скоріше за все, нічліжку «ЗОРРО 93» або «КРИХІТКИ ЕББІ #1!». Або ж однієї темної ночі щури віднесли його до занехаяного тунелю метро. Хтозна, може, і його матір забрали. Ларрі подумав, що варто принаймні піднятися тими сходами й пересвідчитися, що під поштовою скринькою № 15 досі стоїть її ім’я, та він надто втомився.

Ні, він краще посидить тут і подрімає, поклавшись на те, що залишки барбітури в крові розбудять його близько сьомої. Тоді він і сходить подивитися, чи мешкає там його мати. Можливо, було б краще, якби вона кудись виїхала. Певно, тоді він би плюнув на «Янкіз». Заселився б у «Балтімор», проспав три дні, а тоді рушив назад, на золотий Захід. Коли він дивився на Нью-Йорк із головою та ногами, у яких досі гупало від відхідняків, завіяне мжичкою місто здавалося йому не привабливішим за дохлу шльондру.

Його думки знову попливли далі, перемиваючи події останніх дев’яти з лишком тижнів, намагаючись знайти ключ до пояснення того, як можна було протягом довгих шести років гамселити головою в стіну, граючи в клубах, на сесіях, записуючи демки, так-сяк перебиваючись, а тоді знічев’я прорватися за дев’ять тижнів. Розгадати цю загадку було все одно що проковтнути дверну ручку. Мусила бути якась відповідь, думав він, пояснення, за допомогою якого він спростував би думку, що так трапилося знічев’я, що все це, кажучи словами Ділана, лише «звичайна примха долі». [27] «Simple Twist of Fate» – пісня Боба Ділана, записана в 1975 р.

Склавши руки на грудях, він заснув міцніше, знову й знову обмірковуючи те саме, але до тієї думки домішалося щось нове, якийсь тихий і зловісний контрапункт в одну ледь чутну ноту, зіграну на синтезаторі, і вловлювалася вона немов самим головним болем, від чого здавалася чимось на кшталт зловісного передчуття: щур заривається в тіло мертвого кота – хрум-хрум – у пошуках чогось смачненького. Закон джунглів, мій друже, – як заліз на дерево, маєш гойдатись…

Насправді все почалося вісімнадцять місяців тому. Він грав у клубі в Берклі разом з «Обірваними недобитками», коли зателефонував один чоловік із «Коламбія Рекордз». Не крутій, лише один із батраків на вініловій плантації. Ніл Даймонд розмірковував, чи не записати одну з пісень Ларрі – ту, що зветься «Сонце, ти хлопця свого любиш?».