Наталія Довгопол - Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

– Помовч', коли дорослі розмовляють, – осадила її мати, беручись рум'янцем. – Ти води в хату принесла?

Дівчинка розлючено обвела поглядом Агрипину, поглянула на батька – такого маленького й непримітного гончаря, із сильними руками та м'яким серцем, із ранньою просіддю на лисіючій голові, який замість того, щоб вступитися за дочку, лише мовчки хитав головою.

– Як же я ненавиджу тебе! – викрикнула Рута до матері, беручи в руки коромисло й два пустих цебра.

Рута бігла до криниці, що розташувалася на іншому кінці урочища, неподалік Андріївського узвозу. Бігла осінніми городами, попід мальовничими порослими чагарниками схилами, а в голові важкими дощовими краплями вистукувало одне слово: ненавиджу….

Воду тягнути було важко, але лють давала силу. Дівчина витягла два цеберка води й поставила їх рядочком на землю. Раптом біля самого вуха заскрекотала сорока. Це сталося так несподівано, що Рута стрімко повернулася й незчулась, як зачепила ногою відра. Вода, із таким зусиллям здобута, зараз поливала й без того мокру від недавнього дощу землю.

– Ненавиджу її… Не-на-ви-джу! – прокричала Рута на повен голос, щосили вдаряючи цеберко ногою.

Дзвінка луна пронеслася урочищем, відбиваючись від золочених куполів подільських церков.

– Бодай вона вже скоріше зникла з мого життя!..

Так і не набравши води, повернувшись до двору та люто жбурнувши ні в чому не винні порожні цеберка в високі айстри, Рута зайшла в хату. Було на диво тихо й дуже темно, нібито полуденне сонце ніколи не потрапляло в віконця їхньої небагатої мазанки. Посеред хати розпласталася її мама, Агрипина, а над нею мовчки схилився батько.

– Клич лікаря, – побілілими губами ледь чутно прошепотів він.

Рута чимдуж кинулася надвір. Лікаря знайти було неважко, він саме обідав удома, але його прихід не допоміг.

– Вона мертва, – похитав головою старий Захарій, від якого тхнуло горілкою та цибулею.

Захарій радше був бабером, цирульником, ніж лікарем, але часом виривав людям зуби й усе тикав їм під носа якийсь папірець на латині з королівською печаткою й гербом Краківського університету.

– Але я не можу напевно сказати, що з нею стало, – неспішно продовжив він. – Hoc est miraculum [2] Hoc est miraculum ( лат .) – це диво. . Агрипинка ж наша була геть здоровою, дебела така жінка, ще й відьма! Мо', серце не витримало, або хто сильніший яку капость наслав. Землею з цвинтаря вам двері часом не перемазували?

Крик застряг у горлі Рути. Із очей горохом покотилися сльози. Батько спробував було обійняти її, щоб заспокоїти, але Рута з силою відкинула його руку. Тепер вона ненавиділа тільки себе. Вона одна, лише одна знала, від чого насправді померла мама.

За кілька верст на північ, у великій хуторській садибі серед густих поліських лісів, мешкав хлопчик, лиш на пару років молодший Рути, який так само ненавидів. Щоправда, не себе й не маму. Ні, маму він свою любив, навіть обожнював, адже був найменшою дитиною в родині, мазунчиком. Батька свого, котрий міг би віднадити його від надмірної материнської опіки, хлопчик навіть не пам'ятав. Ненавидів Олесь своїх брата та сестру.

Хлопчику тоді виповнився лише рік, як його батько, поліський шляхтич Максим Чернецький, рід якого виводили ще від чернігівських князів, загинув у війні з турками десь під Аккерманом [3] Аккерман – сучасний Білгород-Дністровський, у XVII ст. арена бойових дій між турками й козаками. , залишаючи своїм нащадкам дарований за ратні подвиги невеличкий замок на Подільській Україні, кілька мисливських угідь і затишне родове гніздечко з хуторцем над Десною. Мама була убита горем. Не те, щоби вона так любила свого чоловіка, за якого була видана батьками, збіднілими московськими боярами, ще в дванадцять літ, просто не знала, як можна жити без нього.

Старшим у їхній сім'ї зробився Юрась, а правою його рукою була сестра, Сусанна. Обоє вдалися в батька – міцні тілом і духом, вправні в полюванні, гострі на язик і пихаті, мов заморські павичі, чи принаймні індики. Олесь же ріс хворобливим хлопчиком. Йому не подобалися фізичні вправи, він терпіти не міг полювання, надаючи перевагу книжкам і малярству. Поки його брат із сестрою стріляли фазанів, він вивчав латину й французьку та, крадькома від хуторського дяка, копіював лики святих.

Проте Олесю не завжди вдавалося уникати полювання.

– Покажи, на що ти здатний! Ну ж бо, доведи, що ти нащадок роду Чернецьких! Доведи, що ти шляхтич! – кричала йому Сусанна, і хлопчику доводилося заряджати рушницю, чи того гірше – натягати тятиву лука, щоб підстрелити нещасного заляканого зайця [4] У XVII сторіччі шляхтичі досі використовували лук і стріли для забавок та підкреслення свого шляхетного походження від прадавніх сарматських воїнів-кочівників. .