Людмила Балдач - Iду до тебе в спогадах. Білі вірші

ДАХ ВСЕСВІТУ

Така, несмілива краса мого села,
зелених трав, небес блакить мене
бентежить, в мені відроджує слова кохання,
туман із білих хмар за мною стежить!
Така несмілива краса мого села, вона
вела мене дорогами життя, в дитинстві

бавила казками…
Тепло родини, хліба запах та наша
біла хата то все від Благодаті!
Така несмілива краса мого села,

магічних верб на лузі так багато,
гуляє сонце в полі де дозріває жито,
а вітер гонить смуток, щоб весело
було нам житии!
Радію зустрічі з тобою моє село, дах

Всесвіту мого, душею, серцем
я з тобою, розквітну калиною рясною,
я стану вічно при дорозі, з тобою
розлучитьсь я не зможу!

ПРО ТЕ ЩО МОВЧУ

Про те що мовчу, про зраду твою,
відголосок в мені до цього часу.
Ти бачив, ти знав, як втомилась я
від плачу!
Гіркота залишилась на серці – напилась
я досхочу!
Про те що мовчу, печалі так забагато

що ледве несу, ми зустрілись так
ненадовго, дорога коротка випала нам!
Втомились співати птахи пісня закінчилась

на слові – розлука, моє життя туга та біль!
Про те що мовчу, дощі заливають
відлуння кохання, спогади яркі втопились
в темні воді, мені жарко від холоду, я живу в
дрімоті…
Чується сміх вдалині долі-злодійки, що радіє

моїй самоті!
Про те що мовчу…

КОХАННЯ ПОМИРАЄ

Мені так боляче від слів твоїх
в пекельному вогні моя душа, ти не зміг,

не захотів, залишив день без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх
і серце плаче тихо, пішов ти
в далечінь, мене залишив, ти не зміг,

не захотів, залишив ніч без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх
в очах стоїть світ без кольорів,

уста печаль шепочуть, ти не зміг,
не захотів, залишив час без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх, в них холод

зимових доріг, в них чорний колір, як та ніч,
немов той ніж у спину…
Мені так боляче від слів твоїх
вони колючі, як той дріт, нещадно
тіло обгортає, такий нестерпний біль —

кохання помирає…
ти не зміг, не захотів життя
залишив без почуттів…

НАДІЮ МАЮ

Надію маю вернути кохання,
чи відчуєш моє ти бажання,
об’єднати наші шляхи, чи
захочеш сказати – так!
На мій погляд не зможеш
відвести своїх очей, ніжно
за руки візьмеш в спогади
днів та ночей відведеш…
Впадемо ми в хвилі кохання,

згадаємо наші мрії, бажання…
Ми забудемо пройдений шлях,
минулі страждання, ми увійдемо
в епоху кохання!

Я так хочу тебе побачити знову, навесні чи в холодну погоду зимову, в літку червоних, стиглих вишень, в жовтні осінніх дощів золотих.
Я не знаю чи зможу впізнати тебе, я не знаю чи зможу кохати тебе!
Я так хочу тебе побачити знову, вдягнути із туману обнову, коси прикрасити вінком із обману, вийти
в поле з тобою в оману!
Я не знаю чи зможу зігріти тебе, я не знаю чи зможу забути тебе…
Я так хочу тебе побачити знову, вдруге війти в річку прозору, з вітром піднятися в небо, заблукати з тобою до рання, де наша пісня, де наше кохання.

Я не знаю чи зможу згадати тебе…

ВІНОК ІЗ КУЛЬБАБИ

Вінок із кульбаби тобі так личить, в твоїх
чорних косах сонце живе…
Тихо сідає божа корівка, кохання
несе.

Вінок із кульбаби тобі так личить,
царівна жовтих променів, що сонце
дає…
Вінок із кульбаби тобі так личить, я хочу