Людмила Балдач - Iду до тебе в спогадах. Білі вірші

зігрітися від того багаття, де надія цвіте…
Вінок із кульбаби тобі так личить,
він пахне медом, манить до себе
кохання твоє!

ТВОЇ ОЧІ

Дивлюсь я в твої очі, збагнути всесвіт хочу,
напитися джерельної води, мовчки за тобою
йти!
Відчути рук тепло, згадати мелодії сердець,

до тебе маю я прохання, допоможи віддатися
коханню…
Дивлюсь я в твої очі, в них спогад про всі ночі,

що нас водили магічними шляхами, в тумані ми
губились до зорі, ми відчували дихання землі,

нас верби колихали, щоб забувались ми у сні…
Дивлюсь я в твої очі, немов хтось напророчив, життя пройшло без тебе і тільки погляд твій від
неба, несу дорогами пустелі, не має сили від

пекельного шляху, я в спогадах до тебе іду!
Нічого я не знаю, не чую і слів не маю, я тихо плачу,
бо в твоїх очах себе не бачу…

НІЧ

Чуєш як співає ніч — солодкими піснями,
закохані луги в туман без тями, ніжність
запаху любистку так п’янить – душа
тремтить…
Чуєш як радіє ніч — шепоче осока слова
кохання, яке то щастя в тобі проснулося
бажання, летіти в ніч на поклик душі і плоті!
Чуєш як шаленіє ніч — зриваються з небес зірки
та місяць і падають на землю ниць, і берег
хвиля б’є щосили — стихії міць!
Чуєш як плаче ніч — зливаються і сміх і сльози
в темноті, сумує соловей в садку. Ми їли там при місячному сяйві стиглу вишню, яка

нагадує полині гіркоту.

МОЄ ЗІЗНАНЯ

Тремтить голос мій від почуттів
і в грудях серце тихо плаче, мені
бракує слів і кольорів щоб про моє
кохання заспівати…
До тебе іду шляхами мрій, несу тобі
барвінку цвіт, що любить в лісі
зимувати, дарую спів закоханої птахи,

кохання живе в моєму серці!
Розмалює веселка в річці воду, вітер

тихесенько вдарить в струни, ти цілуєш
мої губи, ти зірвав моє зізнання про
таємне, про кохання! Тремтить голос…

ХОЛОДНО

Мені в літню спекоту холодно, душу
заливають дощі, мені сумно
від спогадів, що приходять в ночі…
Лячно мені в самоті, одиноко
та холодно від вогню, що палає
в печі…
Плаче серце від сорому та відчаю,

що крадеться в тиші, ти забув
про шляхи що нами пройдені в
щасливі часи…
Твої слова згинули в вікові німоті…
Світить сонце мені в обличчя, заливає

золотом, я не бачу тебе за завісою жарких
променів, від твого погляду мені боляче
та нещадно холодно в самоті!

НЕСМІЛИВЕ КОХАННЯ

Мені так хочеться вернутись в час,
де зародилося моє кохання, таке
несміливе було – сльози та зітхання,

при зустрічі з тобою уста німіли, слова
зникали та очі пеленав туман.
Шалено билось серце в тишині, але
душа вмовляла – то обман!
Його слова і погляд знищили в мені
бажання думати, рухатись і говорити,

він зачаровував мене, мій спокій забирав
та сни мої завчасно знав, бо в них мене
одну не залишав. Мій всесвіт наповнив
він собою, але ніколи, чуєте – ніколи
не кликав за собою!

ЗАПЛАКАНІ ДОРОГИ

Коли тебе я бачу, то ледве втримуюсь від сліз, посміхаюсь через силу, мені бракує слів.
Дивлюсь в твої небесні очі, втопилась в глибині, вертатися не хочу, мені так одиноко на землі!
Коли тебе я бачу, то ледве втримуюсь від сліз,

мені так хочеться блукати з тобою без доріг…
Чому мені так важко признатися тобі, що я так
часто плачу уві сні!
Без тебе гірко так мені…
Коли тебе я бачу, то ледве втримуюсь від сліз, ніколи ти не взнаєш, як боляче від снів!
І вдень я мушу знати, що я себе в тобі не бачу, і серцем відчуваю край не смію переступити

я поріг, одна вертаюсь із заплаканих доріг…