Дара Корній - Поруч з тобою

«Любов довго терпить і все пробачає». Так каже моя мама. Тепер я знаю, що не все. А може, тоді це й не любов. Моє кохання було довгим, як найдовший літній день, і вірним, як тінь, що завжди поруч. Воно літало попід хмарами й було вище неба. Воно розганяло негоду вітром пристрасті, коли буревій вирував над твоєю головою і затуляв зорі. Моє кохання ходило землею і збирало нектар із квітів для твого натхнення. Воно клало під ноги гірські едельвейси і, як цвіт папороті, здійснювало мрії. Моя душа вимагала небагато: трішки тепла, трішки поваги, трішки любові.

Одного разу в твоєму житті з’явилася нова інша. Скільки їх було: для натхнення, для самоповаги, для творчого збагачення… Завжди знаходилося виправдання зрадам. Творчість генія постійно потребувала «свіжих емоцій»… Та цього разу ти привів її не в свою майстерню, як робив зазвичай. (Якби це відбувалося у твоїй майстерні, то мураха й цю гірку пігулку легко проковтнула би.) Але… Ти привів її до мене і поклав у наше ліжко. Ви лежали під нашим небом, грілися нашим сонцем, вкривалися нашим коханням… Я стояла і дивилася, як довкола мене помирає цілий світ, гасне сонце, падають зорі, вкривається іржею небо, пліснявою – земля, кригою – вода в криниці, а в душу заповзає темрява.

Ти самовпевнено встаєш із ліжка. Брутально відштовхуєш мене від дверей спальні й говориш:

– Слухай, мурахо, не затуляй мені сонце! – і грюкаєш перед моїм носом дверима.

І тоді я вмираю. Розчиняюсь легким серпанком у теплих променях світанку, стаю холодною кавою, не придатною до пиття, стікаю цівочкою на брудну від недопалків підлогу…

Помираю…

Ти не прийшов ані на похорон, ані на поминки… Тоді не прийшов.

Мене воскрешали довго. Мамині сльози вливали в тіло життя. Мамині руки гоїли рани. Мамині слова лікували душу. Але все ж мене – тієї, яку ти знав, – більше немає. Сходи на цвинтар спогадів і занеси їй ці жовті квіти. Я люблю жовтий колір, та ненавиджу віднедавна жовті троянди, бо це твої квіти, це її квіти. Квіти тої, якої вже нема.

Бо коли помираєш – стаєш іншою.

Я змінила смаки і вдачу, навіть сонце та небо, колір волосся, зачіску, фах, прізвище та ім’я. Я змінила номери своїх телефонів: і мобільного, і домашнього. Зробила у квартирі ремонт, придбала нові меблі, вставила нові вікна для нового сонця… Два з половиною роки я не могла жити в одному місті з тобою, дивитися на одні зорі, пити одну воду. Мені здавалося, що це все отруєно тобою. Від кохання до ненависті – один крок. Так кажуть, можливо. Скільки кроків від кохання до байдужості – я тепер знаю, набагато більше. Ти мені байдужий. Це навіть гірше, ніж ненависть. Ти поки що цього не розумієш. А може, й не зрозумієш ніколи… Та мені…

…байдуже.

Бо нарешті Львів перестав бути для мене тільки тобою. Виявилося, що він набагато кращий від того Львова, який ти мені відкрив. Місто прийняло мене, бо я зрозуміла його сльози, його дощі, його меланхолійний настрій, замішаний на каві та на старих мурах давніх кам’яниць. Я навчилася не впадати від його дощів у депресію. Навчилася блукати його мокрими вуличками під парасолькою і без. Навчилася чути, як крізь його бруківку й товщу літ росте трава біля костелу Івана Предтечі, в якому молилася ще дружина князя Лева Констанція. Навчилася слухати, як розпускається перша брунька у Стрийському парку, зацвітають перші весняні котики в Шевченківському гаю, цілуються голуби під рукою коронованої Свободи біля купола етнографічного музею. А як мелодійно чалапає старими вуличками напівпорожній трамвай! Як сонно дрімає годинник на Ратуші! І тільки гонорова панна Слава на фронтоні оперного театру так само мужньо й пафосно тримає у своїх тендітних та чіпких руках пальмову гілку…

Ти, напевне, вважав би мене божевільною, якби почув, що я бачила на власні очі, як Львів своїми сльозами розчісує кам’яні гриви старим левам, що дрімають біля порохової вежі? І як біля Домініканського собору Єпифаній Дровняк дружньо підморгує мені та промовляє: «Вільним фальшиве небо не потрібне»? І я йому вірю, вірю місту, але не тобі…

Я навчилася відрізняти фальш від правди, любий. Тому – обережно зі словами.

А ти безупинно говориш. Перечіпаєшся на деяких словах, закінчення ковтаєш. Дивно, раніше цього якось не зауважувала. Та ти навіть трохи картавиш. Це мене смішить. Я гидливо кривлюся, наче з’їла щось кисле. І продовжую варити каву. Таку, як ти любиш, – густу, смоляну, темну, з гвоздикою, корицею та терпкістю.

Простір кухні наповнюється запашним ароматом. У Львові кава завжди особлива. І кожна правдива львівська ґаздиня має свій винятковий рецепт. Моя кава теж унікальна. Бо вона пахне не лишень гвоздикою та корицею… Ще трохи сухими пелюстками хризантем, які я завжди додаю до кавових зерен, коли їх мелю.