Ярослава Яковенко - Танці у напівтемряві кімнати

Безстрашна любить лиш чіпати квіти, але не зривати. І тих, кого любить, не вважає своєю власністю, живучи не за принципом «не можу без тебе», а «ти – важлива частина життя, але ще не його урочистий гімн». Вона точно знає, що самотність і усамітнення – це абсолютно різні речі: перша тікає від болю, а друга – мчить йому назустріч або навздогін.

Люди дізнаються прогноз погоди лише для того, щоб дізнатися, коли буде вітер змін, очікуючи перевтілення. І нічого, начебто, не стається такого, після чого можна було б сказати, що життя розділилося на «до» і «після».

Та по вірі дається, розумієш? І ти віриш у краще під крики морських чайок, які проводжають сонця захід. Знаєш, так буває: до певного моменту часу у твоєму житті все по плану і дві дівчини мирно співіснують. Та раптом хтось зруйнує страхи і усі бар'єри – зайве лушпиння, що змушувало жити у недовірі. І ти дізнаєшся як просто дихати на повні груди, говорити своїм голосом і почутою бути. Ніби ти була забутою книгою у шафі, а тебе знайшли, відкрили і уважно читають, не пропускаючи жодного слова.

Тоді обидві зустрінуться, сядуть одна навпроти іншої, поставлять кілька питань: – Що будемо робити з твоєю-моєю гордістю? – Що поробиш, коли встояти неможливо? – Не приходь тільки потім нити і рахувати втрати. – Я не вірю в казки про «назавжди» і загадую тільки на найближчі роки. І якщо до нього потягнеться душа, то ти перестанеш чинити опір.

Це змусить безрадісну дівчину відвойовувати у безстрашної колишні території, але нова і цілісна ти, маючи безліч сумнівів, буде вперто дотримуватися власної траєкторії. Програвати і продовжувати жити, не дивлячись на ті речі, яких боїться до смерті, приймаючи недоліки за невідомі раніше душі таємниці. Посміхаючись у не найбільш відповідні моменти, лякаючи родичів, які подумають, чи не зійшла ти раптом з розуму.

Запропонуєш безрадісній зіграти в гру – Гордіїв вузол перерубити; це, звичайно, може вилитися в грозу, але після грози твоє небо стане легшим. Іноді тобі дуже важко витримати якийсь певний момент. З часом ти озираєшся і розумієш, що пазл складається – усе, що сталося, у решті решт приводить тебе до мети. Почнеш шукати своє, а воно у відповідь знайде тебе, просто тому що правило гідних – творити добро і отримувати натомість вдвічі більше. Повториш про себе як мантру слова про те, що світ вже трошки похитнувся і готовий до змін. І одного разу ти прокинешся через те, що плачеш, але від сміху, а не сліз.

Спостерігаю за малюками на батуті. Вони мені нагадують єдиних птахів, що вміють літати назад – колібрі. Дітвора весело підстрибує вгору, у той час як дорослі схожі на травневі дощі: падають вниз, ніби падати – беззаперечний землі закон і девіз. Відірватися від її поверхні не вдається, та й ніколи – треба поспішати до нових вершин.

Крок за кроком, подих за подихом ми дорослішаємо, старішаємо і це ані добре, ані погано. Здавалося б, посмішки ширше, мрії світліші – і життя стане набагато теплішим. Усі розповіді про перемоги звучать красиво, натякають на наявність характеру і від них віє благородством. Та насправді всередині себе ми ведемо війни, що обертаються втратами зовні. Втомлені вірити і чекати, ніби ресурси радості – скринька з мармеладом. Одного разу тягнеш руку аж до самого дна – а там нічого немає. Навіть крихт. Натомість думка, що можна більше не намагатися усе встигнути, спочатку дуже лякає, а потім запускає процес регенерації. Починаєш з того, що визнаєш: є час гнатися-бігти-старатися – і є час, щоб зійти з дистанції.

Двадцять ударів на секунду – швидкість серцебиття колібрі. Люди змушені жити приблизно у такому ж ритмі. Щоправда, є варіації в алгоритмі. Тому одним легко дається алгебра, а іншим – верлібри. Однак усі колись довгими вечорами намагалися зліпити версію себе – легшу, привабливішу і зручнішу, щоб точно не відлякати своїми недоліками і амортизувати собою усі гострі кути, передбачаючи реакції, свої і чужі.

Інколи ти обираєш битву, яку програєш, аби виграти. Я думала про це, потрапивши у гончарний світ. Йдучи садом скульптур в Опішному, відчувала дзвінку тишу, бо знання про програш заздалегідь не обов'язково має бути гучним або гострим, ніби хірургічний скальпель, але воно точно є в кожному, коли невдача слідує за невдачею.

У такі моменти логіку подій зрозуміти не намагайся. У вічному пошуку не зупиняйся. Навіть тоді, коли втрачено сили. Догори дриґом летять сподівання та мрії. І нікому ніякого діла: образа серце болем пронизала чи корова язиком злизала. Значима комбінація карт у покері зветься парою, у житті – вірою, любов’ю, надією. Просто ми горді. Відгородитися хочемо від смутку, значимішого за власний. Тому беремося за програшну справу і йдемо до кінця. Перемагаємо нечасто, зате вчимося користуватися правом брати час на «подумати», бо по-справжньому важливі питання миттєвих відповідей не будуть вимагати.