Юрій Пересічанський - Вигнання в Рай. Роман

– Так, так умови просто чудові, що там і казати, – завагався якось Сергій. – Я б, звичайно, не проти.

– То в чому ж річ? – бабця помітила його нерішучість.

– Просто, розумієте, я взагалі то думав зупинитися в отця Михайла. Наскільки я зрозумів з нашої з ним розмови, він теж такої думки, він же одинак, живе самотою, як я зрозумів? Це по-перше. А по-друге, ви ж самі, Горпино Степанівно, говорили, що до вас приїжджають ваші рідні, щоб допомогти вам по господарству – чи не заважатиму я в такому разі їм і вам?

– Он ти про що. То щодо отця Михайла, він дійсно таки одинак, як померла його дружина, Ольга Петрівна, то з тих пір Михайло Архипович, отця Михайла нашого, якщо не знаєш, звати так, Михайло Архипович Князенко.

– Так, так, звичайно, знаю.

– Так от, він, виходить так що й справді одинак. Але ж покійна його дружина залишила Михайлові Архиповичу донечку, Оксану.

– Але ж, як мені відомо, вона черниця?

– Так, так, правда твоя, Оксаночка у нас в Христових наречених ходить, прикликав її Господь до служіння. Але ж монастир – не в’язниця, і Оксана частенько відвідує батька, а іноді й довгенько таки живе тут у нього, коли треба допомогти по господарству. А зараз – вам, міським жителям, це, мабуть, невідомо – саме час поратися на городі – травень – і огірочки треба посадити, і помідорчики, пополивати все, поки прийметься добре, та й картопельку прополоти та обгорнути саме час, і все таке інше. Одне слово, тут вона якраз зараз, Оксана, у батька живе й порається по господарству. А щодо моїх рідних, то вони дійсно приїжджають до мене на поміч, але приїжджають вони не надовго, зазвичай на вихідні, і місця, хоч і хата моя видається невеликою, вистачає всім, і в хаті на долівці стелемось, і ще й прибудівля за хатою є, раніше, коли я тримала корову, там сіно було, і всі так любили виспатись на сіні, а тепер там стоять ліжка, і влітку теж дуже гарно там спати на свіжому повітрі. Так що, як наїдуть мої, то місця всім вистачає, і тобі вистачить – одним менше, одним більше, ніхто й не помітить.

– Що ж, переконали, – Сергій розвів руками, – я з великим задоволенням залишуся у вас, якщо отець Михайло не буде проти цього, якщо він не образиться на те, що я зупинюся не в нього.

– А чого б йому бути проти, чого б йому ображатися? Та й Оксаночка ж зараз якраз тут живе.

– Та й вам же, Горпино Степанівно, зайва копійчина не завадить, пенсія ж у вас не дуже…

– Яка пенсія, яка зайва копійчина, я щось не второпаю про що ти це говориш.

– Та за квартиру ж я вам заплачу. Що ж я тут даром житиму, турбуватиму вас. Обіди мені ще ж треба готувати…

– Ти що образити мене хочеш? Заплатить він мені! – обурено, наче їй запропонували щось непристойне, вигукнула бабця. – Та як у тебе язик повернувся! Ти он яку справу приїхав до нас робити, до нас як поставився, а я буду з тебе гроші брати?

– Вибачте, вибачте, – примирливо підняв руки догори Сергій, – я не хотів вас образити.

– Та чи ви тут сваритеся вже, такими вже рідними стали, що вже й сварка між вами, – і Сергій, і Горпина Степанівна одночасно повернули голови в напрямку вхідних дверей, де на порозі з’явилася опасиста кругловида жінка років шестидесяти в строкатому платті.

– А-а-а, ось і Мотя прийшла, – кивнула в бік жінки Горпина Степанівна. – Це ж сусідка моя, Мотря Микитівна, це ж вона, Сергію, пригощала тебе молочком.

– Так, так, – радісно закивала у відповідь сусідка, – оце забігла на хвильку поцікавитися, чи сподобалося вам моє молочко.

Сергій з Горпиною Степанівною порозуміло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було цілком ясно, що Мотря Микитівна після приходу Горпини Степанівни, коли дізналася про Сергія, відразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсаційну звістку про приїзд знаменитого художника, який буде розписувати їхній храм, – ще б пак, розповісти односельчанам першою про таке! Але розповідаючи про Сергія, Мотря Микитівна, мабуть, не змогла таки втриматися від того, щоб хоч декілька разів не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу «сама його бачила», хоча й говорила вона це, очевидно, як добросовісна оповісниця, не без докору сумління. І ось, щоб заспокоїти своє, трохи постраждале сумління, Мотря Микитівна й прийшла зараз до сусідки, щоб і насправді таки на власні очі побачити Сергія.

– Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, сідай, – запрошувала баба Горпина сусідку, яку втім можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, відсунула стілець і присіла біля столу. – А ми оце з Серьожею, – посміхнулася Горпина Степанівна в бік Сергія, підкреслюючи перед сусідкою таким звертанням до знаменитого художника дружні з ним відносини, – трохи дійсно таки не порозумілися, трохи справді не посварилися. Ти тільки уяви собі, Мотю, говорить, що заплатить мені за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявляєш собі таке?