Наталка Сняданко - Агатангел

Протягом усього часу, що я тут живу, у мене не зникає почуття якоїсь неправильності, яка сконденсована, здається, в самому повітрі й нависає, як хмари, що ніяк не можуть розродитися дощем, або ж у повітрі все правильно, а це я сама щось не так розумію. У кожному разі відчуття не зникає. Нещодавно до мене подзвонив знайомий, який виїхав із Тигирина кілька років тому і тепер мешкає у Гамбурзі, його теж довго мучило схоже відчуття. Одного дня він запарив собі багато чаю, взяв файку і цілий день просидів на балконі, втупившись у небо. Сидів і ні про що не думав, а під вечір нарешті збагнув. «Тут у небі зовсім немає дротів, – сказав він мені. – Зовсім немає, розумієш. Не знаю, де вони їх поховали, напевно, десь під землею, а небо зовсім чисте. Занадто чисте, і це нам заважає, бо ми звикли, що там повинні бути дроти». І справді, подумала я, ми звикли.

Дорога Гориславо. Я мушу зустрітися з тобою сьогодні. О 20.00 у львівському замку. Будь ласка, стій ліворуч від входу в підземелля. Не звертайся в поліцію. Це дуже небезпечно. Арнольд (англ.).