Наталка Сняданко - Червона лінія U2

Я знову даю всмоктати себе натовпу в метро, тепер мені треба потрапити ще східніше, у культовий богемний район Берліна під промовистою назвою Панко. Тут намагаються оселитися ті, хто приїздить із провінції, це дорогий і модний район, у якому колись мешкала партійна верхівка східного Берліна, тут чимало кнайп із впізнаваними аксесуарами типово радянських інтер’єрів – килими на стінах, кольори шпалер, зворушливі старомодні торшери та громіздкі «м’які частини».

Тутешнє метро має функцію якогось подвійного дна, де осідає і стає очевидним найбільш характерне, а часто і найбільш симпатичне. Хоча зосередженість найбільш симпатичного саме у метро навряд чи можна назвати чимось характерним. Принаймні для інших міст.

Навпроти мене сидять три француженки і голосно розмовляють про щось. Мабуть, про одяг, про що ж іще можуть розмовляти француженки згідно із нашими уявленнями про них. Тим більше, вони час від часу показують одна одній на свої руки, ноги, шиї, відмірюючи уявну довжину та імітуючи складки і форму вирізу. Вони розмовляють голосно, проте без тої хамуватої нотки відвертості, яка часом чується у розмовах незрозумілими мовами і примушує підозрювати, ніби говорять про тебе.

Поряд із француженками сидить молода індійка з приблизно трирічною донькою. Мала пустує, перебігає з одного кінця вагона до іншого, мати спокійно і незворушно кличе її назад пташиними звуками своєї мови, до якої дуже пасує її хриплуватий голос. А мені чомусь на кожній зупинці стає страшно і здається, що мала обов’язково вискочить на платформу і не встигне забігти назад перед тим, як поїзд рушить. Мені соромно за цей свій страх, і я почуваюся, немов розгодована матуся іншої дівчинки такого ж віку з випадкового епізоду на дитячому майданчику у Львові. Мати забороняла малій ховатися за ковзанкою, мотивуючи це так:

– А якщо раптом на дорозі машина зупиниться, вискочить дядько, вхопить тебе, затягне в машину, а потім поріжуть і продадуть на органи. Я ж не встигну добігти, щоб врятувати тебе.

Добігти вона, мабуть, і справді б не встигла, навіть якщо припустити, що вона в принципі може бігати.

Мої домашні асоціації продовжує жіночка у дальньому кутку вагона, яка виглядає до болю знайомо. Біляві кучері, джинсовий костюм із вишивкою, мешти на шпильках і макіяж такого ж, як мінімум двадцятирічної давності, зразка. У мене не виникло б жодних сумнівів на її рахунок, навіть якби на одній із зупинок вона не витягла із сумки газету «Русский вестник».

Не знаю, як це їм вдається, але їх дуже легко вирізняти у тутешньому натовпі, так само легко, як це було б важко в іншому натовпі там, звідки всі вони поз’їжджалися. Глобалізована схожість їхніх звичок і світоглядів незалежна від географічних відмінностей місць їхніх народжень, достатньо суттєвих, зрештою, відмінностей.

Я виходжу з метро і роблю кілька марних спроб запитати дорогу – четверо перехожих, до яких я звернулася, виявилися приїжджими, ще двоє мексиканців не володіли німецькою, і нарешті якийсь нервовий негр гаркнув мені у відповідь:

– Ці німці ніколи нічого не знають, у тебе ж карта в руках, що ти не бачиш, куди йти.

І справді, подумала я, у мене ж карта в руках, через десять хвилин я була вже в готелі.

Тут явно не звикли до відвідувачів такого типу, дівчина у бездоганному діловому костюмі здивовано дивиться на мій наплічник, теплий зимовий одяг і теплі черевики на грубій підошві. І хоча на моєму обличчі зовсім немає косметики, а серед верхнього одягу нічого хутряного, на її обличчі відбиваються усі доречні в такому випадку кліше: Сибір, полярні ночі, ведмеді на вулицях, сире м’ясо, яке їдять руками. У Вроцлаві, з якого я виїхала кілька годин тому, і справді лежить півтораметровий шар снігу. А тут, у Берліні, всі вбрані по-весняному і йде дощ. Цей погодний контраст зайвий раз дає мені можливість відчути, що відстань, яку я щойно подолала, насправді значно більша, ніж зазначений у мене в квитку кілометраж. Можливо, цей потяг зовсім не випадково рухається з такою невеликою, як на європейські стандарти, швидкістю. Він дає своїм пасажирам час на роздуми, нагоду усвідомити, що кордон – це зовсім не політична умовність чи географічна необхідність, цей поїзд схожий на міфологічний човен, який курсує поміж двома світами, мешканцям яких ніколи не зрозуміти одне одного.

Переді мною у двері зайшла поважного віку дама, яка приїхала таксівкою, водій виніс за нею екстравагантний капелюх і кишенькового песика. Обличчя дівчини на рецепції розпливається у звичній посмішці, світ повертається до норми, моя поява була лише випадковістю. Я підіймаюся до свого номера, на ключі замість цифри написано А.Vülker, на дверях сусіднього номера – J.Vülker, спільна лазничка, всередині латунні таблички з тими ж прізвищами, щоб А.Vülker і J.Vülker не переплутали рушники. Кімната в колоніальному стилі, бамбукові палиці по кутах, на яких розтягнуто білий полотняний намет, тканина якого нещільно прилягає до стін і тріпотить на вітрі, коли відчиняєш вікно. На антикварних комодах і столах – світлини зі сценами сафарі, а по кутах – громіздкі плетені скрині і незручні, теж плетені стільці. У помешканні А.Vülker не можна курити, а помешкання J.Vülker дісталося Зехрі, ім’я якої означає «вродлива дівчина з хвилястим волоссям».