Наталка Сняданко - Червона лінія U2

Знаєш, я тільки зараз почала замислюватися над тим, чому вирішила зайнятися перекладами. Раніше я просто перекладала, і все, думала, що вся справа у знанні мови. Але насправді все далеко не так просто. Думаю, що переклад – це така постійна покута, зухвале намагання досягнути неможливого. От дивишся на сторінку, бачиш речення і розумієш, що твоєю мовою воно ніколи не звучатиме так само, ти можеш передати зміст, можеш змінити щось, можеш навіть написати краще, ніж в оригіналі, але ніколи це не буде те саме. І все одно сідаєш і записуєш варіант за варіантом, намагаєшся підійти до бажаного якомога ближче. І кожного разу вчишся тільки одного – як з гідністю приймати поразки, бо кожен із варіантів, який ти обираєш, передбачає певні втрати. Так само безкінечно можна вагатися, де жити – в Анкарі чи в Гамбурзі, у мене купа друзів, які роками продовжують роздумувати над цим, хоча насправді давно все вирішили. І навіть не тому, що їм погано ведеться, а тому, що вони не знають, як їм жилося б, якби вибір було зроблено по-іншому. Кожен вибір передбачає певні втрати, але потрібно навчитися не думати про це тоді, коли вибір уже зроблено.

Першого вечора ми ведемо діалоги лише удвох із Зехрою, а наступного до нас долучається ще Інґа з Вільнюса. Вона пише п’єси. Її п’єси дуже популярні в Литві, і навіть тут, у Німеччині, але про це я довідуюся не від неї, а з Інтернету, вже згодом, коли повертаюся додому. Інзі трохи за тридцять, вона курить міцні цигарки без фільтра, а коли посміхається, здається, ніби вона бачить щось таке, чого не можуть бачити всі інші. У ній є якась особлива просвітленість, попущеність, зосередженість на речах важливих, далеких від щоденної приземленості. Коли Інґа розповідає про себе, здається, що вона вигадує все це або переказує одну зі своїх неймовірно популярних п’єс. Інґа почала перекладати зовсім недавно. Вона не дуже добре володіє німецькою, якої навчилася у дитинстві від своєї няні-німкені.

– У мене якесь дивне ставлення до цієї мови, – каже Інґа. – Я не могла би вчити її. Не знаю чому, просто відчуваю, що не могла би. І ніколи раніше не думала, що буду перекладати. Бо насправді я погано володію розмовною мовою, розумію далеко не все, а сказати можу ще менше. Але часом у мені ніби прокидається щось, і якісь окремі книги німецькою чомусь здаються мені дуже близькими. Так, ніби я сама пережила все описане там, і я просто відчуваю, як потрібно це перекласти. Тоді я мушу сісти і зробити це, щоб не мучило. Може, я взагалі не перекладаю, а переписую, з перекладами ж ніколи не відомо, як далеко ти можеш зайти і чи добре це для тексту. Але читачам подобається. Напевно, це основне.

Таким інтуїтивним методом Інґа переклала поезію Целяна, Рільке, Тракля, прозу Ельфріде Єлінек і ще якісь тексти, що досі вважалися неперекладними. Її переклади відразу ж були визнані найкращими з усіх дотеперішніх спроб. Інґа навіть отримала за них ряд престижних премій. Але про це вона нічого не розповідає, про це можна прочитати в Інтернеті. Інґа дуже спокійно ставиться до свого успіху, вважає, що це не її заслуга, вона просто записала те, що їй відкрилося. Така у неї манера – до всього ставитися спокійно, як до приємного, так і до неприємного. Зовсім не слов’янська манера.

Мати Інґи колись була дуже потужною бізнесвумен, власницею кількох великих фірм, торгувала нерухомістю, нафтою.

– Але тепер часи змінилися, колишні схеми вже не працюють, а вона так і не навчилася працювати за новими, – спокійно пояснює Інґа. Раніше вона жила з мамою у віллі під Вільнюсом, але тепер разом із дорослим сином переїхала до коханця. – Надійний чоловік, може, це і надовго, – коротко характеризує вона своє особисте життя.

Інґа не має вищої освіти, бо у п’ятнадцять років пішла з дому, народила сина і кілька років прожила у лісництві, на хуторі, працювала на фермі. Потім переїхала до міста, влаштувалася продавчинею в магазин. А тоді почала об’їжджати коней, готувати їх на продаж, і це заняття дуже їй подобалося. Але одного разу вона впала з коня і отримала дуже серйозну травму хребта. Кілька років лікувалася, пережила стан клінічної смерті і летаргічний сон, під час якого їй і наснилися сюжети усіх її п’єс. Вона написала уже двадцять п’єс і на цьому вирішила зупинитися.

– Так можна писати без кінця, але це ж нецікаво. Я вже знаю, що можу дуже добре передавати деталі, нюанси, настрої, напругу ситуації. Якийсь короткий динамічний сюжет. Будувати діалоги. Але це все дрібниці. Справжня майстерність – це написати роман, створити цілу конструкцію, яка тримається купи, живе, захоплює когось, примушує читати далі, створити персонажів, які були б складними і переконливими, а не лише схематичними і контурними, як у коротких п’єсах чи оповіданнях. Якщо мені не вдасться таке, то я кину писати. Буду чимось іншим займатися. Може, ще одну дитину народжу. Це справжнє, це правильно.