Світлана Горбань: Роман з містом

Це ж і їхнє місто. Євреї завжди тут жили. І їхні діди та прадіди. І ось…

Погляд… Дорин погляд наче ножем розітнув повітря, і звідкілясь на враз потемнілі вулиці потекла чорнота. Пропали кольори. Запахло тліном. Тупіт багатьох ніг скидався на скрегіт залізничної аварії. У котромусь фільмі так було… Не в житті.

Неприємний протяг дістався аж до хребта.

Дора йшла простоволоса, підтримуючи пані Мусю, яка хилиталася, наче билинка на вітрі. І справді, їхні демісезонні пальтечка були занадто тонкі як на такий холодний зимовий день. Безсніжний, але вітряний.

Магда, майже не думаючи, схопила плед, яким щойно вкривала плечі, стягла зі столу товсту плюшеву скатертину й побігла сходами вниз. Ледве розчахнула двері, як почулося грізне:

– Halt! [33]

І завмерла, бо на неї дивилося чорне дуло автомата.

Підвела очі й зустріла байдужий погляд. Сказала виразно й спокійно:

– Душогуби.

Гітлерівець не зрозумів, і вона додала чемніше:

– Bitte… Ein moment… [34]

Але він пішов далі.

Магда дивилася вслід, притискаючи до грудей пледа й скатертину.

– Ви краще мовчіть, панно. Якщо жити хочете, – просичав збоку молодик у формі поліцая й також пішов вулицею.

Дори та її матері не було вже видно.

А колона нещасних людей все повзла й повзла. І бруківка не розступилася, не сховала їх… Невже місто байдуже дозволяло знищувати своїх мешканців?

Раптом помітила ще знайомі постаті: двоє худеньких старих ішли обнявшись і підтримуючи одне одного. Ювелір Замвель та його дружина. І їх також?

Магда згадала, як шукала грошей і він позичив. Як уже за радянського часу прийшла віддати борг, а він не взяв. Нащо, мовляв, мені ті рублі й будь-яка світова валюта?

Тоді стара пані Сара пригостила її чаєм і пирогом, а пан Замвель сказав, печально кліпаючи сльозливими очима:

– Коли руйнується все навколо, коли падає останнє опертя, навіщо тоді гроші? Дбайте про себе. Хтозна, як усе ще буде.

А пані Сара запропонувала:

– Чула, у ваш будинок бомба влучила? Якщо нема де жити, йдіть до нас. Синова кімната вільна.

– Дякую, я повернулася до батькового дому.

– Це велике щастя – повернутися додому, – кивнув Замвель.

Він мав напрочуд добрі й мудрі очі.

Тоді, прощаючись, він нагадав старе єврейське прислів’я:

– Кохання й порада грошей не варті.

– Кохання й пораду за гроші не купиш, – переінакшила по-своєму стара досвідчена Сара.

І отепер вони йшли у страшній колоні холодним зимовим містом. А Магда лише дивилась і нічим не могла їм зарадити.

Старий єврей озирнувся – невже? Невже на неї глянули батькові очі? Невже поруч – мама?

Магда кинулася до них.

– Halt!

– Ich will zu meinem Vater gehen! [35]

– Mädchen, stopp! [36]

Її щосили штовхнули до стіни. Вдарилася, проте не впала. Втрималася на ногах, але заболіла голова. Стало важко дихати.

Магда простояла біля своїх дверей, аж поки хвіст колони зник за рогом. Тоді зайшла в дім, замкнула двері й кілька разів шарпнула їх, перевіряючи, чи надійно.

Поволі піднялася до своєї кімнати, де штори так і лишилися розсунені. Визирнула у вікно, наче сподіваючись знову побачити там Дору. Але за шибкою вже кружляла біла круговерть-віхола! Зима вкрила місто снігом – наче хотіла сховати зачовганість вулиць і крихку ламкість дахів.

Чорний квадрат обертався на білий?

Чи на порожнечу?

Магді підломилися ноги. Вона сіла просто на підлогу, на килим. У роті пересохло, у голові зашуміло.

Води! Ось вона, поруч, на столі, приготована, щоб запити пігулку. Магда спробувала була звестися й узяти склянку, але тільки незграбно зачепила її. Вода розлилася, склянка покотилась і впала на килим. Не розбилася.

Жінка не підняла її. Натомість устала й почала ходити кімнатами, переставляючи з місця на місце лампи, книжки, стільці, статуетки. Час від часу визирала у вікно. Крупка молочність снігу створювала враження не чистоти, а мертвотності.

Магда раптом зрозуміла: якщо комусь не пожаліється, то – вмре. Та вона була сама в пустому холодному будинку.

Погляд спинився на матусиній іконі, що зображала Ісуса на хресті.

– Мені здається, що я не вдома, – пошепки скаржилася вона Богові. – Ніби переїхала до якогось іншого міста, до якоїсь іншої країни. Мені тут незатишно, страшно… Хочу назад!

Затулила руками обличчя й заплакала.

Катерина здаля спостерігала за Магдиною долею й терпляче чекала на її неминучий крах. За Польщі жила в цьому будинку, за Совітів вивернулася з-під розстрілу зі своїми братами-бандерівцями, і німці їй нічого не зробили, навіть не підселили нікого. Бач, не забруднилася вона співпрацею з ворогом! Де ж грошенята бралися? За що їла, за що дрова купувала? Цю загадку, певна річ, легко розгадати, якщо думати неупереджено.