Світлана Горбань: Роман з містом

Останньому листу, що надійшов кілька днів перед тим, як до міста вступили німецькі війська, жінка зраділа несказанно. Григорій писав, що нарешті знайшов Ядвігу Свідзинську в Бурятії. Живе зі старою матір’ю й маленькими синами в робочому селищі. Написав адресу. Магда того ж таки дня надіслала Ядзі величезну посилку з харчами й теплими речами. Та чи дійшла?

За всю війну від Григорія більше не надійшло жодного листа.

Настирливий дзвінок у двері не змовкав, оглушуючи зухвалістю й показуючи, хто тепер у місті хазяїн. Магда чула шум мотора й завчасно почала спускатися з третього поверху. Звично відкинула старовинний засув і відчинила. За дверима стояв Гогенцоллерн, точніше – Генрих фон Штаубе, зі щасливим полегшенням на дебелих щоках. Наче йому щойно вирвали хворого зуба: він боявся, що буде боляче, а боляче й не було!

Чорне сукно мундира щільно обтягало живіт і плечі. Тож навіть добре пошитий мундир не личив йому, а лише додавав бундючності. Очі сяяли.

– Пані Магдо, я до вас на квартиру.

Схопив її руку і рвучко поцілував. Не чекаючи запрошення, кивнув денщикові, щоб той заносив, і показав рукою на шкіряні, здоровезні, як і він сам, валізи. Пройшов до вітальні й, важко дихаючи, піднявся сходами. Як господар, усівся в крісло, оглянув схудлу, втомлену негараздами Магду й поблажливо всміхнувся. Потім, наче служниці, наказав:

– Приготуй що-небудь перекусити. Поп’ємо кави. Зараз денщик на кухню принесе харчі. Ви тут, я бачу, злидні терпите.

Магда мовчки вийшла, спустилася в кухню й розпалила керогаз. Рудий денщик не забарився й кинувся допомагати. Потім підхопив тацю з їжею й поніс нагору, а Магді лишилося взяти тільки два обідні куверти.

Наївшись, фон Штаубе пересів ближче до коминка, розкурив люльку, що так само, як і мундир, була йому не до лиця, і почав просторікувати:

– Я сюди – з ревізією. І тебе треба рятувати. І надало ж тобі зв’язатися з совітським… з кагебістом… Ти ніколи не була розважлива. Завжди чинила навмання… Але нічого. Я вже тут. Тепер усе гаразд. А знаєш, я трохи скучив за тим часом. Наче все в моєму житті як слід. Одружений, маю доньку. Не знала? – зверхньо всміхнувся. – А юність нема-нема та й спливе на пам’ять.

Магда заходилася прибирати зі столу.

– Облиш, мій денщик прибере. А де твоя служниця?

– Її давно немає в місті. Поїхала вчитися до Києва. Ще в сороковому, за Совітів.

– Он як. Сама живеш? А де Роман, Марек? Чи все гаразд у твоїх братів?

– Я давно не маю з ними ніякого зв’язку, – Магда спробувала перевести розмову на інше. – Ти пам’ятаєш той час? Яким чудовим тоді було місто. Скрізь грала музика – ті модні танго. Щодня наче свято… Мої батьки були ще живі, а місто дихало щастям і спокоєм. А якими прекрасними були мої брати та їхні друзі! Ти добре пам’ятаєш те минуле життя?

– Я його ніколи не забував. Як і тебе, Магдо. Хоч тоді ти й припустилася прикрої помилки.

– Мого чоловіка ти назвав «прикрою помилкою»? – розсерджена жінка підійшла до вікна, відхилила мережану портьєру і почала розглядати перехожих, даючи зрозуміти, що розмову закінчено й більше нема про що говорити.

Барон вибив попіл з люльки на кахляну полицю коминка, підійшов до Магди й спробував обняти за плечі, але та вивернулася змією й затримала його руки, що спробували були знов її обняти:

– Навіщо це? Ти ж маєш жінку, дитину…

– Тебе я теж кохаю.

– Тобі тільки здається, що кохаєш. А насправді ти дбаєш лише про себе. Тебе ніколи не цікавило, що відчуваю я? Коли б ти міг уявити, які ми з Матеєм були щасливі, побравшись, то ніколи – чуєш? – ніколи не посмів би сказати, що це моя помилка…

– Ти не так усе зрозуміла…

– Я давно все зрозуміла. І зрозуміла правильно. І якщо ти не хочеш втратити в моїх очах поваги, не чіпай більше цієї теми. Моє життя – це тільки моє життя. Ти тут ні до чого.

– Магдо, коли ти так любила Матея, то… Можеш мені пояснити, чому так швидко знову вихопилася заміж за совітського офіцера? – барон навіть удав на обличчі краплину тевтонського презирства.

Магдині сині очі стали чорними від гніву.

– Вибач, я не хотів тебе образити.

– Добре, я вибачаю.

Магда пішла до своєї спальні й ретельно перевірила защіпку, яку колись зламав був міцним ударом Григорій і за кілька днів сам же й полагодив. Конче треба було вжити запобіжних заходів, бо Генрих міг легко спокуситися на гріх, живучи з нею під одним дахом. І таки спокушався. Пізно ввечері, п’яний і жалюгідний, стукав у двері й вимагав відімкнути їх. Казав, що терміново треба поговорити. Але «розмов» не виходило.