Жанна Куява - Гордієві жінки

– Згадала, як ти малою загубила сережки на тому березі, – відповіла Лія. І хутко продовжила: – Бабині срібні гранатові. Як ми тоді боялися, що дід нас через це до хати не пустить… Як ми ті сережки шукали в піску до самої ночі…

– …і не знайшли. Ага, було таке, пригадую, – бадьоріше за сестру мовила вбрана в чорне близнючка, доповнивши: – Ти так сильно тоді злякалася, що дід мене наб’є! А я якось спокійніше до того поставилася… Ну, випали сережки з кишені… То ж не я упала з дерева, хоча сотню разів те могло статися… – Зирнула в темну пащу ясена, широко засміявшись і продемонструвавши рівність своїх красивих зубів. – Ото за це він мене точно відлупив би ломакою, – додала.

– Думаю, не тебе…

– Ну, так, бабу Устю, – виправилася Мія.

– І нащо ти зняла тоді з вух ті сережки? – вела своє Лія.

– Бо думала, що в кишені ліпше збережуться, ніж на моїх вухах, – знову лунко засміялася. – Мені ж їсти не давай, тільки б пониряти. Метеор! Як казав дід…

– «Клятий метеор», так він казав, – виправила Мію старшунка.

Вертлява сестра аж стрепенулася, так здивувалася почутому.

– Не думаю, що то з великої злості він так казав, – захистила предка. Мії не подобалася ця розмова, не любила вона насправді ні спогадів, ані мрій. Любила теперішність, хоча й залежала від минулого, бо всі ми звідти. Тільки дехто з минулим уміє розпрощатися, з теперішнім скомпанувавшись, [10]а дехто з ним, як із другом незамінним, до самої старості попідруки йде, не розчувши, що насправді то – недруг. Бо друг не сковує, а розковує, не обтяжує, а звільняє – чи від дурних думок, чи від руйнівних комплексів. Мія потайки це розуміла, але зізнатися в тому боялася. Як і сестра. Тим-то й тягла за собою спогади про дитинство з усіма його наслідками, як безцінну, хоч і надміру важку ношу.

Навіщо Лія почала цю розмову?

– Для діда обізвати когось було, як «добрий день» сказати, – тим часом засміялася Мія, бо їй, попри все, хотілося нині співати й танцювати.

Лія тим часом повела далі:

– Думаєш, Андрій їх узяв? – врешті глянула в очі сестрі-близнючці.

– Айдер, – виправила Мія сестру, звівшись на ноги й відвівши вбік погляд. – Його насправді звати Айдером, – стала розминатися, ніби на шкільній ранковій зарядці.

– Так, але це, певно, тільки ти одна з «триквартирника» й знала. Усі завжди казали на нього «Андрій»…

– Ні, він тих кульчиків [11]не взяв, я впевнена, – відповіла Мія. – Я зняла їх, бо думала, що з вух повипадають через мою біганину й пірнання. Поклала їх у кишеню дідової сорочки. Він мені віддав її назовсім, голубу таку, маєш пам’ятати…

Лія кивнула на знак згоди. Мія продовжила:

– Той час я не люблю згадувати, – струснула рудою чуприною. – Нічого доброго тоді взагалі не було! Ніде! Ні вдома, ні в школі! Хочу забути, викинути з голови той кінець дев’яностих, коли вчителям по півроку не давали зарплат і ми жили голі-босі! – Мія спалахнула, мов сірник, але хутко стишилася. – Ходили, у чому було… Позориська-посміховиська, – з усміхом видала останні слова. Бо раптове згадування того, що зараз вона виглядає «на всі сто», миттєво втішило й осяяло її серце, як кімнату – увімкнене поночі світло. Будь-які прикрі спомини про колишнє безгрошів’я розтавали в раптовій видноті, як і ненависна їй темінь. Мія любила яскравість у всьому.

– Я ходила в бабиній кримпленовій квітчастій спідниці – найгарніша у її гардеробі була, з неї сарафан мені вийшов, пам’ятаєш? – Лія й собі усміхнулася. – Нічого, проходила в ньому до школи весь шостий клас!

– Бо мала була, – відказала на те Мія, і додала: – Що ми тоді розуміли? Нічого ми не розуміли. Ніхто тоді думати нас не вчив. Усе треба було запам’ятовувати, вчити напам’ять, зазубрювати, закарбовувати, цитувати, знати спросоння, як алфавіт.

– …як табличку множення, – виправила Лія.

– Або як табличку множення, – погодилася сестра. – Що нам казали, те мали знати. Ні більше, ні менше. Знаєш те, що тобі наказано знати, – молодець! Знаєш менше – погано. Знаєш більше – теж погано, бо забиваєш голову не тим, чим треба, воно тобі в житті не пригодиться… Так і жили.

– Може, ми й не розуміли нічого, але знали, що добре жити – то таки не так, як ми жили, що то якось по-іншому. Але згадай нашу Софію, – Лія завела мову про найстаршу сестру. – Їй уже двадцять чотири було, а вона в дідових перешитих штанях у школу до учнів ходила… Згадай, як баба ті штани обрізала й уручну вшивала… Сірі такі, з кантами…

– І материні всенькі грошики, що призначалися для нас, десь у трубу повилітали, – дещо нагнівано проскрипіла Мія.