Емма Андієвська - Герострати

Я сидів за столом, крізь скляні двері крамниці і крізь вітрину валили всередину тумби лапатого світла й заважали працювати, обертаючи скляні предмети на столі в водограї, від яких по стелі і по стінах розходилися водяні тіні. Передо мною аж до ліктів доходив хаос, в якому я вже протягом кількох годин намагався встановити порядок, наслідком чого по одному боці вже височіло кілька стовпців відібраних книг, однак по другому – до стосів старих і нових видань, які я лише встиг розпакувати, не звільнивши їх від обгорток, я ще навіть не доторкався. Найгірше, що посередині стола кілька днів тому згромадилися мною закольоровані відбитки гравюр, які я ще плянував оправити в товсті паперові рамки, бо так охочіше купували.

Я саме прикидав, чи не кинути мені сортувати книги і довести спочатку до належного вигляду закольоровані ґравюри, які відразу ж звільнили б половину стола, чи подивитися, чому так довго не кипить чайник, коли він увійшов. Він буїв одягнений у щось невиразно сіре, і обличчя його здавалося невиразним, через що пізніше я уявляв його з різними обличчями, так і не дійшовши переконання, чи то справді його обличчя, чи він їх міняв, залежно від погоди і настрою, чи просто він на всіх скидався. Зрештою, чого я тільки не казав собі пізніше. Скільки я собі згодом не дорікав, що якби я не слабував на звичку тримати вранці перед офіційним відкриттям антикваріату відчинені двері, не покладаючися на ранню пору й людську лінь, мовляв, покупці вдосвіта не приходили, хібащо якийсь бездомний турист, а це траплялося дуже рідко, то мій відвідувач не зайшов би і нічого не сталося б. Проте дорікання ні трохи не полегшували того, що сталося пізніше, бо хіба ж я міг передбачити, що від його відвідин аж так зміниться моє життя?

Мій відвідувач навіть для годиться не глянув на книги й ґравюри, а тим часом я посідав видання, яких ніхто з моїх колеґ не мав. Мені завжди якось щастило діставати рідкісні речі, які згодом навіть великі антикваріяти охоче в мене перекуповували. Він рішучим кроком підійшов до мене і, злегка нахилившися вперед, ніби бажаючи простягти руку, хоч, здасться, це він одразу ж передумав, сказав, щоб я писав його біографію.

Я висунувся разом з стільцем з-за столу, аби легше встати, і, вирішивши, що мені причулося, не зовсім певним голосом перепитав:

– Вибачте мою неуважність. Вас цікавлять гравюри, книги чи географічні мани? У мене с особливо цінні…

– Ні, ні! – це стосувалося моєї руки, яка пішла по книжку, – я хочу, щоб ви писали мою біографію, – повторив мій відвідувач.

– Пане, – після деякої мовчанки вимовив я, – я антиквар. Ви напевно помилилися адресою. У місті є десятки письменників, які за відповідну ціну, чи навіть задурно, залежно від домовлєння, напишуть вам усе, що побажаєте. Кількох я навіть знаю. Це мої клієнти. Якщо хочете, я вам дам адресу одного з них, хоч давати адреси своїх клієнтів – не моя звичка.

Так, чи приблизно так, я почув, як відповідаю, а в думці в мене ворушилось щось зовсім інше. Мені хотілося не тільки облаяти його останніми словами, хоч я ніколи не лаюся, аби раз назавжди припинити цю дивну і неприємну розмову, що відірвала мене від праці, а й заподіяти йому щось дошкульне, дати йому носака і погрозити, що я не витрачаю часу на подібні жарти. Однак його вимога настільки вразила мене своєю несподіваністю й безглуздям, що я, попри всю лють і обурення, розгубився.

– Ні, я саме до вас. Саме на вас упав мій вибір. Ви, а не хто інший, мусите писати мою біографію. Я на це маю свої причини, які вам тут довго вияснювати. Зрештою, я і не люблю пояснювати. Це завжди лише ускладнює. Я не знаменитість. Навіть не видатний і не відзначаюся жодними прихованими талантами. Я такий, як усі, що проходять повз вашу вітрину або заходять всередину. Запам’ятайте: я такий, як усі. Але я хочу, щоб ви писали мою біографію.

– Вельмишановний пане, – сказав я якомога повільніше, відчуваючи, що коли я занадто швидко вимовлю слово, то або розірвуся на дрібні шматки, або, як самовар під тиском пари, загуду і почну скакати по антикваріату від гніву і здивування.

Щоб я, солідна людина, дожився до того, аби не подибав нічого кращого, як писати чиюсь біографію? Ні, це належало просто до нечуваного.

– Вельмишановний пане, – досить стримано сказав п, – навіть якби я погодився писати вашу біографію, що, До речі, зовсім виключене, навіть тоді з моїх починань нічого не вийшло б. Я антиквар, а не письменник. Я ніколи нічого не писав, а головне, я не почуваю найменшого бажання будь-що будь-коли писати.